Розділ 10

Я розплющила очі від різкого звуку, коли відчинилися двері. Підвівшись на ліктях, я побачила маму. Вона зайшла до кімнати, несучи перед собою сукню на тремпелі.

– Що відбувається? – я позіхнула, прикриваючи рот долонею. – Чому так рано?

– У нас сьогодні гості, – відповіла мама. Вона обережно поклала вбрання на стілець і кілька разів розгладила невидимі складки. – Ти теж маєш бути готовою. Ось, я принесла тобі сукню. Трохи пізніше прийдуть майстри – зроблять зачіску та макіяж.

– Що ще за поважні гості?

– Та так, по роботі... – мама уникнула мого погляду. – Давай, прокидайся потроху. На кухні з учорашньої вечері залишилася твоя улюблена запіканка. Дивись, а то все з’їдять.

Я не могла не помітити цей дивний тон. Вона знову хитрувала, ніби вигадуючи виправдання на ходу. Невже вони справді вирішили ось так просто звести мене з цим Дем’яном?

Вирішивши подумати про це пізніше, я опустила ноги на холодну підлогу й потягнулася. Мій погляд упав на сукню кольору топленого молока. Тканина на дотик нагадувала дорогу скатертину, але сидіти мала добре. Мене здивував комір, густо всипаний дрібними намистинками – закритий, ніби його обирали спеціально, щоб сховати кожен зайвий сантиметр шкіри.

Я роздратовано пирхнула й підійшла до дзеркала на шафі.

– І кому це показувати? – прошепотіла я, відтягнувши комір піжамної кофти.

Хоча мені ж не треба вже зараз її одягати, а раптом батьки ще побачать засос? З іншого боку, я боялася їхньої реакції – невідомо, що вони втнуть. Можуть просто змусити його замазати.

На кухні було тихо. Поліна сиділа за столом, ліниво попиваючи молочний коктейль і вткнувшись у телефон. Пасмо її русявого волосся, яке було стягнуте в недбалий косий хвіст, здригалося при кожному видиху.

Сестра ніколи не вирізнялася охайністю: могла ходити в м’ятих шортах або футболці з плямою від соку. А мене з дитячого садка привчали до ідеального порядку, і ця звичка більше не залишала мене.

– Ще є коктейль? – запитала я, підходячи до холодильника.

– Ні, сама роби, – буркнула Поліна, не підводячи очей.

– А де Лариса? – я озирнулася.

Посуд був прибраний, стіл виблискував чистотою. Значить, родина вже поснідала, а мене вирішили не будити. І на тому дякую.

– Прийде під вечір, накриватиме на стіл.

– А привід який? Знаєш? – я вичікувально підняла брову, сподіваючись, що сестра проговориться.

Поліна лише байдуже знизала плечима. Я зітхнула, знайшла контейнер із запіканкою й переклала шматок на тарілку.

Поки мікрохвильовка монотонно гула, я задивилася у вікно. Там, у сірому небі, кружляли рідкісні сніжинки. Яскрава лампа заливала кухню різким світлом, яке неприємно контрастувало з чорним обіднім столом. Кольори змішувалися, створюючи стильний, але абсолютно незатишний інтер’єр. Мені тут ніколи не подобалося. Будинок здавався прохідним двором, тому я воліла зайвий раз не виходити зі своєї кімнати.

– Алісо, швидше! – до кухні знову влетіла мама. – Скоро прийде мій майстер, а ти ще навіть не поїла.

– Майже готова, – я взяла виделку й почала неспішно жувати.

Спеціально перекинула волосся на одне плече, відкриваючи шию. У голові крутилася божевільна надія, що мама побачить «мітку», і ідея насильно видавати мене заміж відпаде сама собою. Але вона ніби впритул мене не помічала, зосереджено копирсаючись на полиці зі спеціями.

Зате Поліна завмерла. Вона розглядала мене з таким непідробним інтересом, що мені стало незручно. Вона все побачила. Її погляд миттєво згас, і моєю шкірою пробігли мурашки. Цього розчарованого мовчання я боялася більше, ніж маминих криків.

Я поспіхом поправила волосся, ховаючи шию, і втупилася у тарілку. Сестра повернулася до телефону, але атмосфера за столом остаточно зіпсувалася.

Після сніданку я пішла до себе, не бажаючи брати участь у цих посиденьках. Шукала серіал, який дивитимуся на вихідних, і вже тягнулася за розмальовкою-антистрес. Тільки ось не допомагала вона мені. Стресових ситуацій менше не ставало.