Розділ 29

Я дивилася на Світлану і не могла стримати нахабної усмішки. Я точно знала, що вона щось придумала і вирішила відігратися за ту бійку. 

— І що ж ти можеш сказати мені такого, чого я ще не знаю? — спитала я і склала руки на грудях.

— А те, що ти ще та ідіотка! — відповіла вона і підійшла ближче. — Не встигла розійтися з Владом, а вже танцюєш з іншими хлопцями.

— Яка тобі різниця, з ким я проводжу свій час? Мені здається, що ти мала б радіти тому, що ми з Владом не разом.

— Та ти що? Бачити, як він страждає — це така радість! — зі сарказмом сказала дівчина. — Хоч би подумала про його почуття.

— Тоді піти і розвесели його. Може, нарешті отримаєш своє.

— Йому потрібна була твоя підтримка, а ти просто взяла й кинула його. 

— Не розумію взагалі, до чого ти ведеш? — обурилась я.— Чи, по-твоєму, я не страждаю? Він розтоптав мою гордість і розбив мені серце на такі малесенькі уламки, що їх вже ніколи не зібрати. Він просто зруйнував мене.

— А ти? — крикнула вона на мене й потрясла за плечі. — Ти забрала в нього найцінніше, розбила його сім'ю та зруйнувала щасливе дитинство! Ти думала, що він так легко зможе пробачити тобі?  

— Що ти від мене хочеш? — сказала я і відштовхнула її від себе. — Думаєш, що мені легко? Та мене просто пожирають муки совісті! 

— Я розумію, як тобі складно, — спокійно сказала дівчина, — але після тієї трагедії жодному з нас не було легко. Я справді дуже сильно кохала Влада. Перша любов, як-не-як. Нас розлучили, але тепер я розумію, що все так, як і мало бути. 

— Світлано, у тебе є такий шанс, — сказала я. — Він зараз самотній і, як ти кажеш, «дуже страждає». Прийшла, приголубила...не знаєш, як це робиться?

— Я ніколи не буду з тим, хто мене не кохає, — різко сказала дівчина.

— Ну, тут ти прогадала! — відповіла я і подивилася на неї. — Він нікого не любить, тому що навіть нічого не знає про такі почуття. 

— Хм, тепер уже ти помиляєшся, — мовила Світлана і подивилась мені прямо в очі. — Він тебе кохає.

Вона сказала ці слова, а я почала сміятися. Не можу ніяк збагнути, у яку гру вона грає? 

— Ух, ну й розсмішила ти мене, — сказала я. — Як тобі це взагалі в голову прийшло? 

— Деколи мені здається, що ти тупа й ще й на додачу сліпа! — роздратовано мовила дівчина. — Коли я сюди повернулася, то думала, що ми з ним знову будемо разом. Але ні, він відмовив мені. Спочатку я думала, що він з тобою тільки заради помсти. Мене дуже злило, що ти постійно була з ним, тому я і говорила тобі, щоб ти трималася від Влада подалі. Тоді на вечірці я думала, що зможу тебе налякати. А ти виявилась не такою простою. Коли я побачила, як Влад прибіг до нас і схвильовано дивився на тебе, то зрозуміла, що мені вже нічого не світить. Він справді тебе кохає, а ти цього просто не бачиш, або не хочеш бачити. 

— Це, напевно, ваш такий план, так? 

— І навіщо, по-твоєму, мені це робити? — спитала в мене Світлана.

— Не знаю. Ти скажи.

— Я вже казала, що просто хочу, щоб він був щасливий. Він пережив дуже багато, і виною цьому є саме ти. Але, якщо він щасливий з тобою, то нехай так і буде. 

Я дивилася на цю дівчину і не могла зрозуміти, чи говорить вона щиро. Здавалося, ніби вона не хоче мене розірвати на шматки чи помститися за ту бійку. Вона кохає Влада і думає про його майбутнє. Певною мірою мені стало шкода Світлану, але я все одно сумнівалась в її словах. 

— Якщо це знову якась ваша задумка... — почала говорити я.

— Це все я розповіла тобі, бо так захотіла. Мені байдуже, чи ти дослухаєшся до моїх слів. Завтра ввечері в мене квиток в Америку, і я більше ніколи сюди не приїду. Я лише тебе попрошу, не роби більше таких дурниць. Дозволь йому відкритися тобі, — сказала дівчина й поклала руку мені на плече.

— Але чому ти робиш це? — здивувалась я. — Чому хочеш, щоб я довірилась йому?

— Я вже тобі говорила, — відповіла Світлана і розвернулась, щоб піти геть. — І ще одне, розкажи всю правду Катерині. Влад не хоче, щоб вона дізналася, але повір, так буде краще. Таким чином ти зможеш повернути повагу матері до свого сина і любов теж. 

— Я подумаю, — відповіла я.

— Прощавай, — сказала дівчина і вийшла з вбиральні.

Досить довго я не могла отямитись від слів Світлани. З одного боку, мені хотілося їй вірити, а з іншого — було страшно. Усю дорогу додому я обдумувала те, що вона мені сказала. Може, дійсно, увесь цей час я була неправа? 

Світлана, безумовно, права в тому, що тітці Каті варто дізнатися всю правду. Навіть якщо ми з Владом в кінцевому результаті будемо не разом, він повинен отримати любов своєї матері. 

Після декількох днів вагань, я все ж прийшла до їхнього будинку і легенько постукала. Надіялась, що Влада не буде, і я зможу спокійно це все розповісти його мамі. На щастя, так і сталося. Тітка Катя була дуже рада мене бачити і одразу ж запросила в дім.

— Даночко, я так рада, що ти прийшла, — весело сказала жінка. — Ти так давно не заходила до нас, що я вже подумала, що щось сталося. 

— Насправді так, — відповіла я зі сильним хвилюванням. — Сталося...

— Що таке? Ти мене лякаєш, — мовила тітка і сіла біля мене.

— Це я винна в смерті Соломійки, — швидко сказала я і закрила очі, у яких вже з'явилися сльози.

— Що? Не зрозуміла? — жінка подивилася на мене великими очима.

— Тітко Катю, я не знала, що так станеться. Я не хотіла, щоб усе було так, — почала говорити я, крізь сльози. — Я...я просто...

— Не можу нічого зрозуміти, — сказала жінка і похитала головою. — Як?

— Я попросила Соломійку піти на озеро без Влада. У нього тоді була дівчина, і це мене дуже сильно злило. Вона не хотіла йти, тому я збрехала їй, що моя мама дозволила. А вдома сказала, що з нами буде Влад, — відповіла я і почала голосно ридати. — По...по…потім вона почала тонути, а я просто не розуміла, що відбувається. 

— Але ж ти казала, що Влад знав, — сказала жінка і подивилася на мене, як на чужу.