Розділ 22

Я просто не могла повірити своїм очам. Як взагалі ці люди можуть бути пов'язаними? Більше того, вони виглядали як добрі старі знайомі. І це ще більше мене лякало.

— Ти знаєш цю жінку? — спитала у мене Єва.

— Знаю, — відповіла я і побачила, як чоловік відчинив двері в кав'ярні і пропустив її, — це психотерапевт тітки Каті — Ліна Петрівна. 

— Та сама? — здивовано спитала в мене Єва.

— Так. Та, що є дружиною дядька Сергія.

— Але звідки вона може знати брата твоєї мами?

— Без поняття, Єво. Я зараз взагалі нічого не розумію.

І це була правда. Спостерігати за ними не було сенсу, та й подруга вже добряче запізнювалася на фотосесію. Ми вирішили не чекати, коли вони вийдуть, а просто поїхали геть. Я остаточно заплуталася в цих інтригах і таємницях. Якби ще він зустрівся з мамою, то я б це зрозуміла. Але з Ліною? Звідки вони можуть знати один одного? 

— Єво, ну чого ти так довго? — суворо сказала її мама, коли ми зайшли в салон.

— Вибач, але в нас були важливі справи, — відповіла дівчина і почала швидко роздягатися.

— Які ще справи? Тебе тут візажист, стиліст і фотограф чекають, а ти десь бігаєш. 

— Нічого страшного в тому, що я запізнилася на десять хвилин немає, — роздратовано сказала подруга.

— Звісно! — сердито сказала Наталія Іванівна і підійшла ближче до доньки. — Тільки тут погодинна оплата, якщо ти не забула! А тепер йди до візажиста. Хай тебе приведуть до ладу. 

Єва важко зітхнула і пішла в інший зал. Тим часом я залишилася стояти й оглядати салон. Тут все було справді по-королівськи. Високі стіни, оздоблені золотими орнаментами, захоплювали своєю масштабністю. Величезна люстра, що звисала зі стелі, а також неймовірні сукні. 

— Дано, що ти тут робиш? — почула я голос своєї мами.

— Єва попросила приїхати з нею, тому я тут, — відповіла я.

— Ти раніше не приходила сюди?

— Так, я тут вперше, — сказала я і подивилася на маму. — Нам з тобою треба поговорити.

— Дано, я розумію, що ти зараз сильно заплуталась, але я тебе дуже прошу, не втручайся в ці справи. Не шукай розгадки, тому що це все дуже складно.

— А жити в постійному страху і з таємницями не складно? 

— Ми поговоримо про це пізніше. Я зараз зайнята, — суворо сказала мама і пішла до Єви.

Коли я увійшла до іншої зали, то помітила, що подруга вже була нафарбована. Їй якраз завершували робити зачіску, а стиліст підбирала сукню. 

— Може, краще червону? — сказала Наталія Іванівна.

—Ні. Краще все-таки ось цю  блакитну, — відповіла мама. — Вона дуже гарно буде контрастувати з кольором волосся і очима Єви. Ми ж робимо фотосесію випускних суконь, а це такий ніжний і важливий день для кожної дівчинки.

— Любо, напевно, ви все-таки маєте рацію. Але в червоній теж можна зробити декілька фото.

— Так, звісно. Проте мені здається, тут потрібно ще щось добавити.

— У вас є ідеї ?

— Насправді є одна ідея, і якщо дозволите, то я б хотіла тут дещо змінити.

— Любо, звісно, я вам дозволю, — сказала Наталія Іванівна, а мама усміхнулася. — Завдяки вашому таланту в нас справи пішли вверх. 

— Та ні. Це все ваші ідеї! — засоромлено сказала мама.

Я спостерігала за цією сценою і бачила в ній ту жінку, що була раніше. Така ж весела, безтурботна і любляча. Шкода, що я дуже пізно зрозуміла, що вона ще та акторка. Мама усміхалася і, здавалося, що це щиро, але хіба може людина в один момент бути хорошою, а в інший — жорстокою? 

Єва одягнула ту блакитну сукню і почала позувати. Вона виглядала так природньо в кадрі, а ця сукня була ніби для неї пошита. Подруга старанно виконувала всі вказівки фотографа, але їй вони не були потрібні. У процесі фотографування вона виглядала такою щасливою і веселою, а тоді, коли камера вимикалась, дівчина одразу змінювалася. Від неї віяло якимось холодом і роздратуванням. Скоріш за все, їй дуже набридло бути лялькою в руках матері. Наталія Іванівна, до речі, постійно була незадоволена роботою своєї доньки. Певною мірою, мені стало шкода Єву, і я зрозуміла, що зовсім нічого не знаю про її життя. Здається, що дівчина живе, як у казці, але чи насправді все так? 

Фотосесія тривала понад годину, і я вже втомилася спостерігати за цим. Нарешті фотограф зняв останні кадри, і я з полегшенням видихнула.

— Єво, ти така прекрасна! — захопливо сказала я.

— Ага, особливо зараз, — відповіла дівчина і втомлено сіла на стілець. 

— Дійсно! Ти так природньо виглядаєш, і я впевнена, що фотографії вийшли дуже круті.

— Якби ж ти знала, як сильно мені це все набридло, — сказала Єва.

— Я бачу, що тобі важко. Може, варто на деякий час припинити цю справу?

— Дано, не все так просто. Я не хочу підводити свою маму, тому погоджуюсь на кожну фотосесію.

— Але якщо тобі це не подобається, то навіщо мучити себе?

— Справа в тому, що мені подобається цим займатися, але зараз я просто сильно втомлена. От і все!

— Так я тому і кажу тобі, щоб ти просто взяла на деякий час собі вхідні. У тебе ж постійно ці фотосесії!

— Може, ця втома просто мине, і все буде нормально, — сумно сказала Єва. — Я не хочу погіршувати стосунки з матір'ю. У нас і так останнім часом присутня певна напруга.

— Роби, як знаєш, але здоров'я теж важливе.

Єва повільно піднялася і пішла переодягатися. Вона хотіла підвезти мене додому, але я відмовилась. Усе-таки вона надто втомлена, та й мені треба поговорити з мамою. 

Наталія Іванівна зробила сьогодні скорочений робочий день, тому я вирішила піти додому з матір'ю. Ми вийшли разом з нею зі салону і вирішили піти пішки додому. 

— Я навіть не знала, що в тебе є такі таланти! — згодом сказала я. — Я думала, що ти дизайнер інтер'єру. Ти ж на роботі познайомилася з батьком. Скільки таємниць ти ще приховуєш?

— Господи, далі ти зі своїми підозрами, — обурилась мама. — Хочеш знати правду? Добре, я розкажу тобі! Я закінчила технічний коледж, де вчилася на швачку. Потім я пішла на курси по дизайну інтер'єру і отримала сертифікат. Влаштувалася на роботу до твого батька і вийшла заміж. Усе!