Розділ 21

Я дивилася на цього чоловіка, і мені стало справді лячно. Я не могла зрозуміти, звідки він взагалі мене знає. І ще дуже лякала його впевненість і гострий погляд, яким він на мене дивився. 

— Вибачте, але ви, напевно, помилилися, — сказала я і відступила на декілька кроків. — Я нікого не шукала.

— Навіть ніяких родичів своєї мами? — спитав чоловік і підозріло подивився на мене.

— У моєї мами нема родичів. Її батьки давно померли, і навіть я ніколи їх не бачила.

— Дивно, що вона вирішила приховати від тебе свого брата, — сказав цей чоловік і посміхнувся.

— Кого? — здивовано спитала я.

— Так. Я рідний брат твоєї матері. До речі, мене звати Олег.

— Що за дурниці ви говорите? — обурилась я. — З чого ви взяли, що я вам повірю? І чому ви взагалі вирішили зустрітися зі мною?

Він довго дивився на мене, ніби роздумував, що саме відповісти. Цей чоловік мене лякав і навіть дуже сильно. 

— Тому що в нас з твоєю мамою не дуже хороші стосунки, але я хочу це змінити.

— А до чого тут я?

— Розумієш, вона, напевно, не захоче мене бачити, але, якщо ти мене приведеш, то їй більше нічого не залишиться, як поговорити зі мною, — сказав чоловік і підійшов ближче.

— З чого ви взяли, що я буду вам допомагати? Та ще й повірю в цю дурню! — роздратовано відповіла я і взялася за ручку в дверцятах машини.

— Я можу розповісти тобі про все, що ти так сильно хочеш дізнатися. 

— Хм, так я вам і повірила.

— Ти знаєш, чому твоя мама змінила ім'я? Чому вона навідується до Дмитра у в'язницю? — спитав чоловік і подивився на мене. — А я дуже добре знаю і можу тобі розповісти.

Чоловік говорив і дивився так впевнено, що я вірила йому. Він щось знав, і це щось повністю змінить моє життя. Я розуміла, що це мій шанс дізнатися правду, але ніяк не можу довіряти незнайомій людині.

— Що ви хочете, щоб я зробила?

— Просто проведеш мене у ваш дім. От і все. 

— Добре. Прийдете сьогодні о восьмій до нас на вечерю. Адресу я думаю, що ви знаєте.

— Знаю, — сказав чоловік і дуже дивно посміхнувся. — Дуже добре знаю.

Я сіла у свій автомобіль і бачила, як цей мамин брат спостерігав за мною. Намагалася не хвилюватись, але мої руки зрадницьки тряслися. Коли я нарешті виїхала зі стоянки, то з полегшенням видихнула. Не знаю, що буде сьогодні ввечері, але мені дуже сильно страшно. 

Щоб хоч якось розслабитись, я включила музику і почала підспівувати. На годиннику було о пів на третю. Ще п'ять годин і тридцять хвилин... Невже сьогодні я все дізнаюся?

Через п'ятнадцять хвилин я зупинилася біля будинку Влада. Сьогодні, як і останніх декілька днів, ми повинні були робити проект. Я взяла свою сумку і вийшла з автомобіля. На вулиці було дуже холодно, тому я швидко побігла до вхідних дверей. Через деякий час Влад відчинив, і ми піднялися в його кімнату.

— Я сьогодні довго не зможу бути.

— Чому? — спитав у мене хлопець. — Твоя мама буде знову сваритися?

—Та якщо чесно, то мені байдуже, що вона собі думає. Я вже давно її не слухаю.

— Ого, ідеальна і слухняна Дана вирішила перечити своїй мамі.

— Може, краще займімося проектом? — вирішила змінити тему я.

— Ми і так його майже завершили, — сказав Влад і сів на стілець.

— Так, але мені треба зробити ще один, якщо ти не забув, — сказала я і сіла біля нього.

— До речі, наступної п'ятниці ми з тобою йдемо на вечірку, — заговорив Влад, а потім додав. — Разом, як пара.

— Ой, точно. Я й забула, що ми граємо ролі закоханих. А що за вечірка?

— День народження в Тараса.

— Ясно, — просто відповіла я 

— Показуй свої креслення. Подивимось, на чому ми закінчили.

Довгих чотири години ми працювали над проектом, щоб нарешті завершити його. Я вже майже забула про сьогоднішнього гостя, але, коли подивилася на годинник, швидко піднялася зі стільця.

— Мені вже треба бігти! — сказала я і почала похапцем збирати свої речі.

— Що таке? Ти якась дивна, — спитав Влад і подивився на мене.

— Нічого. Просто сьогодні на вечерю мають прийти гості, — відповіла я і пішла в коридор.

Я швидко вдягнула куртку і взула черевики. 

— Бувай, Владе, — сказала я і схопила свою сумку. — Дякую тобі за допомогу.

— У тебе точно все нормально? — підозріло спитав хлопець.

— Так. Усе добре, — відповіла я і побігла до своєї машини. 

Залишилась лише одна година — і я все дізнаюся. Коли я зупинилася біля свого будинку, то спершу оглянула двір, щоб перевірити, чи немає того чоловіка. Я б не хотіла з ним зустрітися тоді, коли так темно. 

На щастя, усе було тихо, тому я швидко набралася сміливості і зайшла в будинок. Мама вже була вдома і готувала щось на кухні.

— Привіт, — сказала я до неї і сіла на стілець.

— Ти сьогодні, на диво, швидко повернулася. Чи, може, тебе вже нарешті вигнали з тої божевільні? — роздратовано мовила мама і налила собі каву.

— Ще невідомо, у якій божевільні ми живемо, — буркнула я.

— Ти щось сказала? — сердито заговорила мама і подивилася на мене.

— Та ось думаю, скільки ще таємниць ти приховуєш.

— Знову ти починаєш цю тему. Я тобі вже казала, що цей лист — суцільна брехня!

— Я щось дуже сильно сумніваюся, — сказала я і стала навпроти неї. — Чому ти не сказала що в тебе є брат?

— Про що взагалі ти говориш? Який ще брат? — спитала мама і почала сміятися. — Це ті божевільні тобі так мізки промили, що ти тепер вигадуєш різні дурниці?

— По-твоєму, це смішно? — сердито спитала я. — Чи, може, те, що ти ходиш у в'язницю теж смішно? 

— Дано, перестань! — погрожуючи, сказала мама.

— Ай, чекай! Я знаю, з чого ми точно посміємося! — саркастично мовила я і подивилася на неї. — З того, що тебе насправді звати Тетяна.

— Ні, дорогенька! — сказала мама і підійшла ближче. — Ми посміємося тоді, коли Катерина дізнається про твою причетність до смерті Соломійки.