Розділ 20

Я дивилася на маленьку красуню і бачила в ній стільки подібностей зі Владом. Дівчинка великими очима дивилася на нас, а потім притулилася дужче до батька. Хлопець тим часом продовжував сперечатися з татом. 

— Може, ти впустиш їх у будинок? На вулиці ж холодно! — сказала я до Влада.

— У цьому нема потреби, тому що вони вже йдуть геть, — відповів хлопець, продовжуючи дивитися на батька. 

— Синку, навіщо ти так? Ми ж лише хочемо, щоб усім стало краще, — заговорив дядько Сергій.

— Та невже? А мені здається, що ти вже зробив усе для свого щастя, а про нас з мамою взагалі забув. 

— Значить так,— сказала я, — Владе, ти зараз же відходиш від дверей і впускаєш батька з сестрою всередину! Вам треба поговорити. 

Хлопець подивився на мене і, важко зітхнувши, відійшов. Він попрямував у вітальню, а його батько тим часом увійшов у будинок. Він поставив маленьку дівчинку на підлогу і почав роздягатися. Я присіла біля маленького дива і зняла їй шапку. 

— Яка ж ти красуня! — сказала я, коли розглядала її кучері. — А як тебе звати?

Дівчинка продовжувала дивитися на мене своїми блакитними очима і весь час мовчала. 

— Не хочеш зізнаватися? — усміхаючись, сказала я. — А може, скажеш скільки тобі років?

Я розчепила її рожеву курточку і допомогла зняти чобітки. 

— Який у тебе гарненький светрик! — продовжувала я. — Хто це тобі купив?

— Дано, — звернувся до мене батько Влада. — Софійка не говорить. 

— Ну, це ж нормально, — відповіла я. — Вона ще дуже маленька. Їй же тільки два рочки. Це я чогось причепилася до неї з різними питаннями. 

— Софійка взагалі не говорить, — різко відповів чоловік.

— Вибачте, вона німа? — здивовано спитала я.

— Можна і так сказати.

— Вона не народилася такою?

— У Софійки була важка психологічна травма, тому вона не розмовляє, — відповів батько Влада і взяв дівчинку за руку. 

Вони пішли у вітальню, а я дивилася їм у слід. Дівчинка постійно оберталася і шукала мене. 

— Що ж з тобою сталося? — прошепотіла я і пішла за ними. 

Влад сидів на кріслі, а його батько навпроти на дивані. Софійка була на колінах у чоловіка і тримала в руках якусь ляльку. 

— Не розумію, чому ти хочеш, щоб я познайомився з цією дитиною, — згодом сказав Влад.

— Ця дитина — твоя сестричка! — відповів дядько Сергій.

— У мене була тільки одна сестра.

— Але Соломійці ти вже нічим не зарадиш, а їй, — чоловік подивився на дівчинку, — потрібна твоя допомога. 

— І чим же я можу допомогти твоїй дитині? — здивувався Влад.

— Софійці потрібна увага, і щоб хтось був поряд. 

— І ти хочеш, щоб це був я? — спитав хлопець і ледь не засміявся.

— Влад, вона не говорить, — сказав дядько Сергій. — У мене постійно робота і в Ліни також, а наша дівчинка залишається з нянею. Хто зна, як та жінка за нею доглядає.

— У чому взагалі проблема? Віддайте її в садочок.

— Ми не можемо, — сказав чоловік і відвів погляд. — Після однієї важкої ситуації у Софійки сталася психологічна травма, і вона боїться незнайомих людей. Це вперше, коли вона спокійна біля інших. Ти її не лякаєш і Дана, здається, їй сподобалася.

— То ти хочеш, щоб я влаштувався її нянькою, чи як? — різко спитав Влад.

— Ні. Я хочу, щоб ви хоча б декілька разів на тиждень бачились. 

— Ти думаєш, що це щось змінить? — сумніваючись, сказав хлопець.

— Я вірю, що ти їй допоможеш, — щиро відповів чоловік.

— Батьку, а ти не боїшся, що я не зможу її вберегти? Як і Соломійку, — заговорив Влад і подивився на свого тата. — Ти потім теж будеш ненавидіти мене і звинувачувати в усьому?

— Це було моєю найбільшою помилкою, і я дуже шкодую, що так ставився до тебе. Не знаю, чи зможеш ти мене колись пробачити, але я дуже прошу, щоб ти врятував її.

Влад подивився на дівчинку, що сиділа в батька на колінах і сумно посміхнувся. Можливо, вона нагадує йому про Соломійку, але щось мені підказує, що він зовсім не такий байдужий до неї, яким хоче здаватися. 

— А що мама скаже? Я не можу так з нею вчинити, — згодом заговорив Влад.

— Катя вже все знає. Я б не зміг просити в тебе допомоги без її дозволу, — відповів дядько Сергій.

— Коли ти встиг з нею про це поговорити?

— Вона сьогодні бачилася зі мною і Ліною.

— Що? — здивовано і дещо сердито крикнув Влад. — Тобто в неї була зустріч з вами?

— Так.

— Тоді де зараз мама?

— Разом з Ліною. Коли Катя мені дозволила, я відразу ж поїхав до тебе. 

— Не можу повірити! — сказав Влад і піднявся з крісла. — Як взагалі мама може з вами спілкуватися? Та вона ж так страждала через тебе і твою зраду!

— Так! — голосно сказав чоловік і теж піднявся. — Усе, що ти б не говорив про мене, — правда. Але ти не можеш винити мене за те, що я просто захотів стати щасливим. 

— Тоді, коли ти будував своє щастя, ми з мамою страждали через важку втрату, — ображено сказав Влад. — Ти навіть не уявляєш, як було мені важко, коли мама по ночах ридала і навіть не хотіла мене знати!

— Влад, мені дуже шкода, що тобі довелося це все пережити, але ця дитина ні в чому не винна. 

— Гаразд,— сказав згодом хлопець. — Я спробую допомогти тобі, але якщо в мене нічого не вийде, то відразу ж покинув цю справу.
— Дякую тобі, синку. Для мене це дуже важливо, — сказав чоловік і взяв дівчинку на руки.

Влад підійшов ближче до Софійки і довго дивився на неї. Дівчинка спочатку притулилася ближче до батька, але потім усміхнулася і простягнула свої маленькі ручки до хлопця. 

— Що з нею сталося? — через деякий час спитав Влад.

— Це дещо складна ситуація, тому я не хотів би говорити про це в присутності чужих людей, — відповів дядько Сергій і подивився в мій бік.

— Якщо ви не хочете розповідати через мою присутність, то я можу вийти, — сказала я.

— Візьми, будь ласка, Софійку з собою, — попросив у мене чоловік.