Розділ 16

— Дуже радий, що ти вирішив поцікавитися життям своєї сестрички. — сказав батько Влада.

— Вона мені не сестра, а лише ваша донька. 

— Ти міг би хоч раз провідати її. Як-не-як, ти її брат. 

— Вибач, але мені зовсім нецікаве життя твоїх дітей! — сердито сказав Влад.

Я обернулася і помітила, що тітка Катя повільно вибралася з автомобіля. Вона невдоволено подивилася на свого колишнього чоловіка і підійшла ближче до них.

— Сергію, що ти тут робиш? — спитала вона в нього.

— Ліна сказала, що в тебе стався приступ, і я вирішив навідатися до тебе. 

— Я рада, що вона не забула про те, що я все ж таки її пацієнтка, але не варто хвилюватися. Зі мною все навіть дуже добре, — спокійно сказала жінка.

— Катю, я знаю, що тобі складно. І я сам колись ледь не зійшов з розуму. Якби не Ліна, я б, напевно, був зараз божевільним. 

— Тобі дуже пощастило, що вона з'явилася у твоєму житті саме в такий момент. У мене ж поряд таких людей не було, — сумно мовила жінка.

— От тому я і приїхав. Катю, я розумію, що в тебе, крім Влада, більше нікого нема, тому хочу тебе підтримати, — щиро сказав чоловік. Чи, може, це мені тільки здалося?

— Чому ти думаєш, що в мене більше нікого нема? — спитала тітка і з посмішкою глянула на мене. — Я тепер отримую найбільшу підтримку. 

— А це ще хто? — спитав чоловік і хмуро подивився на мене. 

Схоже він тільки зараз помітив мою присутність. Він оглянув мене з ніг до голови, а коли дійшов до обличчя, то завмер на декілька секунд. Скоріш за все, шукав знайомі риси. 

— Чекай, я тебе раніше десь бачив, — звернувся чоловік до мене, а я кивнула. — Ти ж та дівчинка, що була тоді на озері з Соломійкою. 

— Так, це я, — розгублено сказала я.

— І що ти тепер тут робиш? Підтримуєш Катерину своєю присутністю?

— Т-т-так, — розгублено відповіла я і відійшла на декілька кроків. 

— І для чого тобі це? — чоловік пильно подивився на мене. — Ніколи б не подумав, що юна дівчина замість того, щоб проводити час з друзями чи хлопцем, підтримує самотню жінку.  

— А що поганого в тому, щоб допомагати тим, хто цього потребує? — різко сказала я. — Чи ви вважаєте, що краще просто стояти і дивитися, як хтось страждає? А ні, для вас, напевно, єдиний вихід — це втеча від своїх проблем. 

— Дивно, що ти так хвилюєшся за майже незнайому тобі жінку. Чи, може, у тебе є відчуття провини перед нею? — знову сказав чоловік і якось підозріло подивився на мене.

— Ви на щось конкретне натякаєте? — сердито спитала я, хоча було таке відчуття, ніби він усе знає. Чи, може, просто здогадується? — І, до речі, не всі повинні допомагати людям тільки через відчуття провини. Інколи потрібно, щоб просто хтось був поруч. І це вам має бути соромно за те, що покинули свою дружину в такий складний для неї час.

— Звідки ти знаєш, що мені тоді було легко? Я теж страждав. 

— Так, але подивіться зараз на себе, а потім на неї. Ви хоч розумієте, у якому вона стані? 

— Розумію, дорогенька, — сказав дядько Сергій. — Повір, навіть краще за тебе. 

— Так, досить, — заговорила біля нас тітка Катя. — Владе, ви з Даною ідіть в будинок, а я поки поговорю з твоїм батьком. 

Влад кивнув мені, щоб я пішла з ним. Як тільки за нами зачинилися двері, я відразу почала розпитувати.

— Він щось знає про мою причетність?

— Ні. Просто він до всіх ставиться підозріло, — сказав Влад і пішов на кухню. — Будеш чай?

— Можна, — відповіла я і сіла на стілець. — А що це за історія з Ліною? Це хіба не та жінка, що була лікарем твоєї матері?

— Так, та сама. Пам'ятаєш я тобі розповідав, що після приступу матері вона зв'язалася з моїм батьком, щоб він поговорив з мамою?

— Ну і?

— Відтоді тато час від часу навідувався в лікарню. Вдавав, що хвилюється. Я навіть думав, що, можливо, у нас усе налагодиться. Але виявилося, що в них з Ліною зав'язалися стосунки. 

— Тоді, коли він приходив до твоєї матері? — здивовано спитала я.

— Так. Спочатку вони приховували це. Мамі так подобалася Ліна Петрівна, що вона нічого не помічала. Згодом виявилося, що вона вагітна. Тож їм нічого не залишалося, як розповісти нам правду і «ощасливити» своєю новиною. 

— Ого. Це ж виходить, що в тебе є сестра? 

— Так, але я ніколи її не бачив. 

— І скільки їй зараз? — зацікавлено спитала я.

— Десь два роки. Вона ще маленька, — байдуже відповів хлопець.

— І тобі зовсім не хочеться подивитися на неї? Тобі ніскілечки не цікаво, яка вона?

— У мене була і є тільки одна сестра. І це Соломійка. 

— Але ж ця дівчинка теж твоя рідна сестричка. 

— Дано, ця дитина — донька мого тата від іншої жінки. Якби ситуація була не такою складною, то я, може, б і зміг це прийняти. Але бачити, які вони щасливі, коли мати страждає — це дуже важко. Вона хоч і вдає, що рада за них, але насправді кожну секунду її з'їдає біль від розуміння того, що в тата з'явилася ще одна дитина. Чи ти думаєш, що він надто переживає через смерть Соломійки? Зараз в нього є більш важливе заняття.

— Але ж хіба можна так, Владе? Я, звісно, розумію, що тобі важко це все прийняти, але ж хіба ти не радий, що твій батько не збожеволів? — здивовано спитала я. 

— Дано, тобі це все задається дуже простим. Але насправді все набагато складніше, — просто сказав Влад і поставив переді мною кружку з гарячим чаєм. — Як думаєш, мама не хотіла б мати ще одну дитину, щоб хоч на деякий час забути про Соломійку? Хотіла, навіть дуже. Чи ти думаєш, що вона не заздрить татові і Ліні? Їхньому сімейному щастю?

— Не знаю, але мені здається, ти неправий. Що поганого в тому, що твій батько став щасливим? Невже так складно просто порадіти за нього?

— Та бо він міг це щастя побудувати з нами, розумієш? Скільки разів мама благала його всиновити якусь дитину, але він завжди відмовлявся. А вона справді хотіла це зробити. 

— Може, він хвилювався через неї? Думав, що тоді їй стане ще гірше? — продовжувала говорити я.