Розділ 13

— Дано! — покликав мене Влад, і я повільно обернулася. 

Він підбіг до мене і якось дивно подивився. Я зовсім не знаю, що мені робити. Чи, може, вдати, що я нічого не бачила, але хіба ж він ідіот? Відразу зрозуміє, що я брешу. 

— Що ти тут робиш? — спитав він у мене.

— Ем...Я захотіла навідатись до тітки Каті, — розгублено відповіла я.

— Скільки ти чула?

— Я..не..

— Дано, скільки часу ти стояла під дверима? — повторив Влад.

— Достатньо, щоб зрозуміти свою вину, — щиро сказала я. — Мені правда шкода, що мати забула про тебе. 

— З нею все добре. Можеш вертатися додому. 

— Ні, Владе. Я не можу так, — сказала я і подивилася прямо йому в очі. 

— Навіть не думай зізнатися їй, — різко сказав Влад.

— Але чому? — здивувалась я. — Хіба ти не хочеш, щоб твоя мама дізналась, що ти невинний? Хіба це не те, чого ти хотів?

— Так, ти права, але зараз у неї надто важкий стан. Уяви, що буде, якщо вона дізнається, що весь цей час ненавиділа сина, який насправді був невинний!

— Але що тоді робити? 

— Чекати, — просто відповів Влад. — Ти скажеш їй правду, але пізніше. Тоді, коли їй стане краще. 

— Ти впевнений, що це правильне рішення? — спитала я. — Ти ж розумієш, що прямо зараз я могла б виправдати тебе в її очах?

— Ти б ще більше заплутала ситуацію, — продовжував відмовляти мене Влад. 

—Я більше не можу так! Дозволь мені все їй розповісти, — почала благати я.

— Дано, ти нічого не розкажеш! Зрозуміла? — сердито сказав хлопець.

— Мені байдуже, що ти не хочеш цього! Я все одно це зроблю! — впевнено відповіла я і попрямувала до  палати тітки Каті.

Влад побіг за мною і в один момент схопив мене за руку вище ліктя.

— Відпусти! — закричала я і зі сльозами на очах подивилася на нього. — Я більше не можу так. Мені набридло брехати. Я не хочу, щоб через мене вона не любила тебе, розумієш? Я забрала твоє дитинство! — продовжувала кричати я. — Я забрала в тебе любов матері!

— Послухай мене! — сказав він.— Якщо ти хочеш, щоб моя мати все-таки була поряд зі мною, то почекай трохи, будь ласка! Ти вже зруйнувала все, що могла.

Я проігнорувала його останні слова і вирвала свою руку. Швидко забігла до палати тітки Каті, а вона здивовано  подивилася на мене, ніби шукала знайомі риси.

— Даночко!— сказала вона. — Це ти? 

Я розгублено підійшла ближче і сіла біля неї.

— Тітко Катю, ви впізнали мене? — спитала я.

— Дано, мені розповіли про те, що я назвала тебе Соломійкою. Не знаю, що таке було зі мною, але вибач мені, будь ласка .

— Та нічого страшного. Я розумію, що вам було погано.

—  Якщо чесно, то я дуже вдячна тобі за те, що не розбила тоді моє серце, — сказала жінка і взяла мене за руку.

Я відчула, як на моїх очах з'явилися сльози. Ця жінка дивилася на мене з такою теплотою і любов'ю, що моє серце стиснулося від болю. Мені страшно і соромно водночас. Я  розуміла, що забрала в неї те, чим вона найбільше дорожила.

— Дякую тобі, — знову звернулась до мене жінка, — за те, що хоч на декілька хвилин, але стала мені дочкою.

— Тітко Катю, що ви таке говорите? Звісно, ви для мене не чужа людина.

— Сонечко, розумієш, після того як я втратила донечку, то вперше тоді відчула від тебе щось таке рідне, ніби це була не ти, а насправді Соломійка.

Я вже ледь стримувала свої сльози і дивно подивилася на Влада. Усе ж таки, напевно, він був правий щодо її стану, і не варто зараз розповідати їй про свою провину. Тепер вона відчуває все так, ніби я її донька. Може, варто хоч якось відкупити свою вину і стати донькою для цієї бідолашної жінки.

— Даночко, — звернулась вона до мене. — Я не прошу в тебе розуміння і не знаю, чи  ти колись зможеш мене зрозуміти, але я дуже хочу щоб час від часу ти була поряд зі мною.

—  Тітко Катю, — усе ж таки наважилась зізнатися я. — Насправді ви не захочете мене бачити після того, що я вам розповім.

Лиш я набралася сміливості, щоб вимовити слово, як Влад перебив мене.

— Мамо, — звернувся він до жінки. — Насправді ми з Даною зустрічаємося. Думаю, ви тепер будете часто бачитися.

— Владе, справді? — здивувалася жінка. — А як це так сталося? Коли?

— Тоді, коли на вечері ми зустрілись, я зрозумів, що мені Дана подобається. А потім виявилося, що вона теж до мене небайдужа. От ми і почали зустрічатися. Ми разом тільки два тижні, тож не було можливості тобі розповісти.

— Так от чому ти тоді приходила! Ти хотіла поговорити з Владом? — спитала тітка Катя.

Я подивилася на хлопця, бо навіть не знала, що відповісти. Розуміла, що він хоче, щоб я збрехала і зіграла з ним у цю гру. Мені потрібно відмовитися, бо це буде ще одна брехня на моєму рахунку.  Але коли я подивилася на щасливе обличчя тільки Каті, то зрозуміла, що мені все ж таки варто погодитися.

— Т-т-так! — розгублено відповіла я. — Саме тому я приходила. 

— Мені так шкода, що ти стала свідком тієї ситуації, — трохи засоромлено сказала тітка Катя.

— Знаю, — відповіла я. — І я все розумію. 

— Я дуже рада, що ти поруч, — сказала жінка і міцніше стиснула мою руку.

Я легенько усміхнулася і подивилася на Влада. Ми сиділи деякий час біля неї, але емоції переповнювали мене, і мені стало надто складно. Згодом я вирішила поїхати додому. Я повільно піднялася з ліжка і кинула останній погляд на жінку. 

— Я, напевно, уже піду, — звернулась я до тітки Каті.

— Добре, сонечко! — відповіла та й усміхнулась. — Дуже дякую тобі за те, що навідалась до мене.

— Я обов'язково ще до вас прийду, — сказала я. — Можете навіть не сумніватися. Я тепер завжди буду поруч.

— Я буду цьому дуже рада, — відповіла жінка.

Я обійняла її на прощання і вийшла в коридор. Влад вирішив мене провести. Коли я вже вийшла надвір, то не змогла стриматися і почала сильно плакати.

— Спокійно! Усе буде добре, — сказав біля мене хлопець.