Розділ 12

Я дивилася на цю ситуацію і не могла нічого зрозуміти. Влад міцно тримав свою маму, а вона сильно плакала і всяко намагалася вирватись. Раптом мені захотілося піти геть звідси, але хлопець помітив мене.

— Дано, що ти тут робиш? — здивувався він, а я відступила назад. — Мені потрібна твоя допомога.

Я думала, що він розлютиться на мене, але аж ніяк не попросить допомоги. Це мене дуже сильно здивувало. Більше того, я навіть не розуміла, як саме зможу допомогти.

— Ну, то як? — спитав Влад і з благанням подивився на мене.

— Гаразд. Що я повинна зробити? — сказала я і підійшла ближче.

— Зайди в кімнату мами і з верхньої шухляди в тумбочці витягни ампули.

— Добре, — трохи налякано відповіла я.

Я швидко піднялася сходами на другий поверх і побігла до спальні тітки Каті. Оскільки я багато разів була в їхньому будинку, то дуже добре знала, яка саме її кімната. Повільно відчинивши двері, я зайшла всередину. Уся кімната була обставлена портретами Соломійки. Зображення дівчинки було скрізь, а на ліжку лежав альбом з її фотографіями. Я підійшла ближче і помітила біля подушки невелику іграшку. Тепер я вже ніяк не могла стримати сліз, тому що спогади повністю заполонили мою свідомість.

***

— Я так хочу собачку! — засмучено сказала Соломійка, коли ми святкували її восьмий день народження. — Або котика!

— Може, батьки подарують тобі.

— Ні. Я дуже сильно просила в татка, але він сказав, що в мами алергія на шерсть.

— Не засмучуйся, — сказала я і обійняла подругу. — От коли виростеш, то купиш собі.

— Але я не хочу потім. Я хочу вже! — сердито промовила Соломійка і тупнула ногою. 

— Але ж ти розумієш, що ніхто тобі не купить собачку чи котика. 

— Розумію. І це мене сильно засмучує, — ледь не заплакала дівчинка.

— Соломійкою, а може, я попрошу в своїх батьків, і вони куплять мені собачку. Ти б тоді могла приходити до мене гратися.

— Я хочу свою!

— Вона була б наша! — продовжувала говорити я. — Ми б ім'я їй разом вибрали. 

— Нічого ти не розумієш, Дано! Я хочу мати друга, який би постійно був поруч.

— А я хіба не твій друг?

— Дурненька! — відповіла Соломійка і посміхнулася. — Ти ж не завжди поряд, коли мені сумно!

— А тепер буду! От якщо тобі буде сумно, то відразу клич мене. Я завжди буду з тобою.

— Друзі навіки? — спитала дівчинка в мене.

— Друзі навіки, — відповіла я.

Після кількох конкурсів і вистав з клоунами принесли торт. Він був дуже великим і повністю рожевим. Соломійка захоплено дивилася і безмежно раділа. Потім вона загадала бажання і загасила свічки. Усі почали плескати і дарувати їй подарунки. 

— Бачиш, яку мені батьки ляльку подарували! — вражено сказала Соломійка.

— Ага. Така велика! — відповіла я.

— Будемо тепер гратися з нею, але спочатку треба їй ім'я придумати.

— Може Віолетта? — запропонувала я.

— Ні. Ти що? — обурилась подруга. — Краще Блум.

— Соломійко,— сказав біля нас Влад. — Я дуже довго помагав батькові і заробив трохи грошей в нього. Ось, я купив тобі подарунок!

Хлопчик вручив їй невелику іграшкову собачку. 

— Владику! — здивувалася дівчинка. — Ти купив мені собачку?

— Не справжню, бо в мами ж алергія. Просто я знав, як сильно ти хотіла її.

— Дякую, — відповіла та і ледь не заплакала. — Ти подарував мені ще одного друга. 

***

Я взяла цю собачку в руки і почала плакати, аж поки голос Влада не відірвав мене від спогадів.

— Дано, ти ще довго там?

— Уже біжу! — крикнула я і похапцем витерла сльози.

Знайти ампули було дуже легко, бо вони стояли на видному місці. Я швидко спустилася до Влада і помітила, що нічого не змінилося. Жінка все ще плакала і кричала, а він міцно її тримав. 

— Візьми у ванні в аптечці шприц, — сказав мені Влад, і я швидко зробила це. — Тепер розломи ампули і наповни нею шприц.

— Я ніколи цього не робила.— розгубилася я.

— Там нічого складного нема. 

— Гаразд. Я спробую.

Я старалася зі всіх сил, бо сильно тряслися руки. Коли шприц був набраний, я начепила на нього голку. 

— Ти зможеш зробити укол? — спитав у мене хлопець, коли я підійшла до них.

— Н-ні, — налякано відповіла я.

— Гаразд. Тоді спробуй потримати її. 

— Але як я...

— Будь ласка, — перебив мене Влад, а я здивовано подивилася на нього. — Я тебе дуже прошу.

— Добре. 

Я взяла жінку за руки, і вона, напевно, тільки зараз помітила мене. Тітка Катя дивилася на мене божевільними очима, а мені стало страшно. Вона почала мене розглядати, а на обличчі в неї з'явилася широка посмішка.

— Соломійко, це ти? — спитала в мене жінка і охопила моє обличчя руками. — Ти повернулася до мене?

Я налякано подивилася на Влада, а він лише кивнув і в цей же момент зробив їй укол. Він взяв її за руку і посадив на диван.

— Дано, побудь з нею, будь ласка, — попросив він мене. — Я маю зробити один дзвінок.

— Гаразд. 

Я сіла біля жінки, а вона продовжувала дивитися на мене. Тітка Катя була такою спокійною і мило посміхалася мені.

— Навіщо ти пофарбувала й обрізала волосся? — спитала вона і погладила мене по голові. — А очі? У тебе що, лінзи?

— Ем... — я почала дивитися по сторонах в пошуках Влада, але він кудись вийшов. — Так, лінзи. Захотілося трохи змін.

— Ну, ти ж у мене така красуня була. З таким довгим світлим волоссям і блакитними очима. Ти навіть зі мною не порадилася!

— Я...я просто не мала, як розповісти тобі, — я продовжувала грати роль Соломійки. 

— Звісно, ти ж пропала на цілих п'ять років! Де це ти була?

Я не могла нічого на це відповісти. Мені було якось страшно і соромно. У цей момент ненавиділа себе за свій вчинок. Я власними очима побачила, як сильно зруйнувала життя цієї жінки. Очі відразу ж наповнилися слізьми, а серце стиснулося від жалості і болю.