Розділ 8

Ми всі сиділи за величезним столом у їхній вітальні. Я сиділа біля Кіри, а Влад навпроти мене. Мама про щось мило розмовляла з тіткою Катею, а я напружено дивилася на хлопця. Інколи він помічав мій погляд, але я відразу ж ховала очі. Хтось міг би подумати, що я, як закохана дівчинка, кидаю на нього погляди, щоб ніхто не помітив. Але насправді все набагато складніше, адже якщо він розкаже правду, то це повністю зруйнує моє життя. Напевно, Кіра помітила, що я нервую, тому що в наступний момент вдарила мене під столом своєю ногою.

— Що з тобою? — прошепотіла вона мені.

— Нічого.

— Дивишся кудись незрозуміло куди, нічого не їси та ще й ногою стукаєш. Чого так нервуєш?

— Я не нервую! — роздратовано прошепотіла я.

— Ну-ну. Я бачу, — відповіла Кіра. — І ті погляди, які ти кидаєш на Влада, я теж помітила.

— Що? Які ще погляди?

— Такі, ніби ти закохалася. 

— Не мели дурниць! — різко сказала.

— Дівчата, — сердито сказав батько, — не забувайте, що ви в гостях! Надто голосно шепочетесь!

— Вибач, тату, — сказала я, а Кіра натомість продовжила їсти. 

— Нічого, донечко. Ми ж знаємо, хто це все завжди починає, — відповів батько і подивився на сестру.

— Знаєте, — почала говорити Кіра. — Ми обговорювали смерть Соломійки.

Я аж закашлялася від її прямолінійності. Яка ж вона черства людина! Хіба можна так легко про таке говорити у присутності мами дівчинки? Я деколи дивуюся, наскільки сестра може бути байдужою до чужого горя. 

— Кіро! — сердито сказала мама. — Ми не для цього сюди прийшли.

— Насправді вона має рацію, — заговорив Влад й усміхнувся дівчині. — Нам усім вже давно треба обговорити ту ситуацію. 

— Владе, — звернулася до нього тітка Катя, — ти ж знаєш, що я не люблю цю тему. 

— Я щось таке чула, — почала говорити Кіра, а я аж зблідла від страху. — ніби Дана якось замішана в тій історії. Навіть говорили, що це вона винна у смерті дівчинки.

— Так, — відповів Влад, і наступила довга і болюча пауза. — Я теж таке чув.

Я відчула, що моє серце почало швидше битися, а голова закрутилася від хвилювання. Невже він справді розкаже їм? Але ж хіба йому повірять?

— Я хочу сказати, — почав впевнено говорити Влад, — що це все плітки. 

Я здивовано подивилась на нього і з полегшенням видихнула. 

— Але хіба не ти їх розповсюджуєш? — не відставала сестра.

— Ні. Я до цього не причетний, — відповів Влад і подивився на мене.

— Ну то може розкажеш, як все було насправді! — кинула виклик Кіра. 

— Звісно.

Влад задумливо подивився кудись, а мені знову стало страшно. Можливо, він дійсно розповість усе батькам, але що ж тоді буде? Хіба вони зможуть пробачити і зрозуміти мене?

— Соломійка з Даною попросили мене піти з ними на озеро, і я погодився, — почав розповідати Влад, а я аж рот відкрила від здивування. — Дорогою я зустрів свою дівчину і залишився з нею. Я не думав, що вони полізуть у воду без мене. Потім мені подзвонила мама, і я прибіг на озеро, а далі ви самі все знаєте. 

— Тобто все було так, як і сказала Дана? — підозріло спитала сестра.

— Саме так.

— Давайте ми не будемо більше піднімати цю тему, — схвильовано сказала тітка Катя і піднялася з-за столу. — Я принесу десерт. 

Вона побігла на кухню, а мама пішла за нею. Я ще досі не могла повірити, що Влад не розповів всім правду. Він не зробив мене брехухою в очах батьків, але хіба ж мені від цього стало легше? 

— Кіро, — сердито звернувся тато до неї, — тобі пора навчитися вчасно закривати свій рот!

— А хіба я щось не так сказала? — сестра зробила невинний вираз обличчя. — Я просто підтримала тему розмови.

— Ти її почала! — крикнув на неї тато. — І навіть не подумала, що, може, комусь важко про це згадувати. 

— Я лише хотіла, щоб всі дізналися правду.

— Ми й так її знали. Не можу зрозуміти, чому ти так сильно хочеш принизити Дану. 

— Я лише хотіла відкрити вам очі на те, що вона не така вже і свята.

— Але тобі це не вдалося! На щастя, Влад хороший хлопець і не повівся на твої махінації. Не здивуюся, якщо ці плітки ти розпускала. 

— Що? — скрикнула Кіра і різко встала. — Невже ти думаєш, що я настільки жахлива?

— Сядь! — розлючено сказав тато.

— Не можу повірити, — ображено промовила сестра і побігла геть з будинку. 

Я сиділа і дивилася то на батька, то на Влада. Може, побігти за Кірою та поговорити з нею? Але ж хіба це поможе? Вона ж зараз підліток. 

— То ти вчишся в нас в університеті? — спитав згодом батько в хлопця.

— Так. На архітектурному. 

— Ви однокурсники?

— Ні, — відповів Влад. — Я зараз на третьому. До того два роки вчився в іншому місті. 

— Чому ви з мамою вирішили повернутися? 

— Вони розлучилися з татом, і ми зрозуміли, що там для нас нема місця. Тим більше тут є дещо для нас важливе. 

— Розумію, — відповів батько.

— А де Кіра? — спитала мама, коли повернулася з кухні.

— Нехай трохи погуляє, — сказав тато. — Багато собі почала дозволяти.

— Шкода. Тут її улюблений сирник.

— Обійдеться.

Ми ще трохи посиділи, і напруга якось сама собою зникла. Тітка Катя ніби ожила, а Влад навіть декілька разів посміхнувся.  Може, усе ще не так зруйновано, як нам здається. Десь через годину ми попрощалися та поїхали додому. Мені дуже хотілося поговорити з Владом і дізнатися, чому ж він не розповів всім, але може, це на краще. 

Цієї ночі мені знову наснився кошмар, тому я пішла на кухню. Я вирішила зробити собі чай, щоб трохи заспокоїтися. Після декількох ковтків я почула кроки по сходах, і до мене підійшла Кіра. Вона, як завжди, пішла до холодильника і витягнула морозиво. Схоже, у неї сьогодні безсонна ніч.

— Чого не спиш? — спитала вона в мене.

— А хіба це має тебе хвилювати? — різко запитала я. — Мені здається, що останнім часом ти тільки те і робиш, що хочеш принизити мене перед батьками.