Розділ 7

Я зі всієї сили штовхнула його в груди і відступила на декілька кроків. 

— Як ти так можеш? — закричала я. — Яке ти маєш право гратися з моїми почуттями? Тобі мало того, що я і так страждаю?!

— Дано, — почав говорити Влад. — Це вийшло випадково.

— Випадково? — перепитала я і закрила очі від болю.

Якби він сказав, що захотів мене покарати, що це така його помста, то мені було б легше. Але знати, що Влад поцілував мене просто так, дуже боляче. Тим паче, що це мій перший поцілунок. У моїй уяві він був надзвичайним, з особливою мені людиною, а насправді вийшло зовсім не так, зовсім без почуттів. Влад ще й це в мене вкрав. Чи, може, він бажає зробити моє життя ще жахливішим? О, так! Я вже боюся його наступних кроків. 

— Я просто не розумію тебе! — продовжувала кричати я. — Невже так важко повірити, що я невинна? Що я не хотіла, щоб Соломійка померла?!

— Не смій! — сердито сказав Влад і подивився мені прямо в очі. — Не смій називати її ім'я!

— Чому? — спитала я і помітила в його очах якийсь відблиск. — Тобі важко згадувати про неї? Тобі боляче чути її ім'я?

— Замовкни! — він подивився на мене страшними очима, але я не відступала.

— Може, досить тримати страждання в собі? Може, пора вже відпустити ту трагедію?

— Я вже давно закопав глибоко у своєму серці той біль, — злісно сказав хлопець. — Але знаєш, що з'явилося натомість? Бажання помсти.

— Навіщо? Навіщо ти хочеш цієї помсти? — спокійно спитала я і підійшла ближче. — Тобі буде легше, якщо я буду страждати?

— Я не хочу про це говорити! — різко сказав Влад і відійшов від мене.

— Ні! Скажи мені! — почала наполягати я. — Тобі приносять задоволення мої сльози? Що ти відчуваєш, коли в мене болить серце?

— Я не збираюся це обговорювати!

— Скажи мені! Чуєш? — знову крикнула я. — Я хочу знати, що ти відчуваєш!

— Так! — сказав Влад прямо мені в обличчя.— Мені легше, коли ти страждаєш! Тоді я відчуваю справедливість, зрозуміла?

— А...а.. — почала говорити я ледь стримуючи сльози. — А цей поцілунок?

— Він нічого не означає.

— Ясно, — тихо сказала я.

Я кинула останній погляд на нього і побігла геть. Мені було страшенно боляче. Коли я забігла за якусь будівлю, то сперлась спиною до холодної стіни. Гарячі сльози лилися по моїх щоках. Я сповзла вниз і сіла на холодну землю. Відчувала страх, біль і ще невідомі мені почуття. Чого ж так боляче? Те, що він мене ненавидить, я знала весь час, але глибоко в душі в мене була надія, що, можливо, це кохання. Та зараз я остаточно переконалася, що Влад нічого не знає про це почуття. Він буде мені мстити до останнього, але коли ж цей кінець? Скільки я ще буду страждати?

Я просиділа так не знати скільки часу, а коли мої сльози вже висохли,  повільно встала і попрямувала додому. Уже було досить темно, але надіюся, що батьки нічого не скажуть. Я поспішно постаралася привести себе до ладу. Добре, що хоча б тушшю сьогодні не нафарбувалася. 

— Добрий вечір! — привіталась я, коли побачила всю сім'ю у вітальні.

— Даночко, чого ти так довго? — стурбовано спитала мама. — Ще й на дзвінки не відповідала. 

— Я просто була в Єви. Ми робили проект, а звук на телефоні був вимкнений, — відповіла я і сіла на диван біля сестри.

— Щось ти часто до своєї подруги почала ходити, — пробурчала Кіра.

— Ми разом проект робимо. От і все.

— Дано, як у тебе справи з навчанням? — спитав у мене тато.

— Та все добре. Мені дуже подобається. 

— Я радий, що ти вирішила продовжити мою справу.

— Ти ж знаєш, як сильно я захоплювалася кресленням, — сказала я і посміхнулася.

— Пам'ятаю, як в дитинстві ти завжди сідала до мене на коліна і гортала мої планування, — посміхаючись, сказав тато. — Я завжди знав, що ти мене не розчаруєш.

— Прям ідеальна донька, — ображено сказала Кіра. — Не те, що я.

— Ти чого? — спитала я в неї.

— А й справді? Чого ж це я? — роздратовано сказала сестра і встала.— Це ти в нас завжди така хороша, слухняна і чемна донечка, а мене навіть жодного разу ніхто не похвалив. Це тільки я завжди потрапляю в проблеми, правда? Зате Дана в нас свята!

— Кіро! — сердито сказала мама. — Перестань!

— Чому? Ти хоч один раз сказала, що любиш мене? — звернулася сестра до мами. 

— Кіро, що ти таке кажеш?

— А ти? — сказала вона до тата. — Ти завжди говориш, щоб я рівнялася на старшу сестру, але я — не вона! Коли ти вже нарешті зрозумієш, що я зовсім інша?! 

— Кіро, замовчи, будь ласка, — сказав тато і повільно піднявся. 

— Але знаєте, що? Не така вже ваша Дана свята.

— Що ти маєш на увазі? — спитала у неї мама.

— Ви знаєте, що про неї говорять у місті? — спитала Кіра, а я почала хвилюватися.

— А що можуть говорити про Даночку?

— Ви ж знаєте, що Влад повернувся. От він усім розповідає, що це вона винна в смерті його сестри.

— Що ти таке кажеш? — крикнув на неї тато.

— Те, що говорять у місті!

— Не смій наговорювати на свою сестру! Ти мене зрозуміла? — сердито проказав батько.

— Але якщо це правда?

— Як ти взагалі можеш вірити в ці дурниці? — докірливо спитала в неї мама. — Ти хіба не знаєш свою сестру?

— А ви знаєте, яка вона насправді? — закричала Кіра і подивилася на мене. — Розкажи їм! 

— Перестань! — сказала я і піднялась з дивану. 

— Розкажи нам усю правду!

— Досить! — закричала я на неї. — Я не винна, що ти думаєш, ніби тебе ніхто не любить. 

— Та бо це правда! Ви завжди вважаєте мене жахливою!

— Може, треба подивитися на свою поведінку? Якщо тебе ніхто не любить, то ти сама в цьому винна! — закричала я, а Кіра подивилася на мене зі сльозами.

— Просто ви не сприймаєте мене такою, яка я є насправді. 

— І це твоя проблема насамперед, але аж ніяк не наша. 

— Ну, вибачте, що я не можу стати такою ідеальною донькою, яку ви хочете, — ображено сказала сестра і пішла до себе в кімнату.