Розділ 6

— Ну і як пройшла вечірка? — спитала Кіра, котра сиділа на кухні та пила чай. 

— Нормально, — відповіла я і почала трохи кашляти. 

— Ти захворіла? 

— Не знаю. 

— Вигляд маєш поганий, — сказала сестра, а я почала робити собі чай. 

— Застуда, напевно. Увечері було холодно, — відповіла я. 

Усе ж таки не дивно, що я могла захворіти. Вчора мало того, що в озері була, так ще й ходила в одній лише блузці. Усю ніч мені було страшенно холодно, тому зранку я відразу ж прийняла гарячий душ. Тепла вода трохи мене зігріла, але було таке відчуття, ніби мене морозить. 

— Сподобалась тобі вечірка? — продовжувала випитувати в мене Кіра. 

— Не дуже. Ти ж знаєш, що я не люблю таке. 

— От і дурна! Якби ж то в нас були якійсь вечірки! 

— У школах не роблять вечірок. 

— Роблять, але тільки у випускному класі. 

— Ну, почекаєш ще трохи. Уже менше року залишилося. 

— А ти могла б взяти мене на якусь зі своїх вечірок? — спитала Кіра. 

— О ні! — категорично відмовилась я. 

— Ну чому? 

— По-перше, я більше не піду на такі вечірки, а по-друге, ти ще маленька для такого. 

— Можна подумати там вік перевіряють, — роздратовано сказала сестра. 

— Справа не в тому, скільки тобі років. Просто там багато алкоголю, хлопців і всякого різного. 

— А мені що до того? Я просто хочу подивитися. 

— Кіро, я тебе дуже добре знаю. 

Сестра хотіла ще щось говорити, але мама перебила її. Вона якраз зайшла на кухню з якимось пакетом. 

— Дівчатка, ви вже проснулися?— запитала мама і поцілувала нас по черзі в щічку. 

— Так. Ти чула, коли Дана прийшла? 

— Ні. Не чула. 

— Це вже була четверта ранку. Вона так гримнула дверима, що розбудила мене. — сказала Кіра і з посмішкою подивилася на мене. 

— Ну, мені здається, що я вже доросла, тому можу приходити тоді, коли мені заманеться, — відповіла я сестрі з такою ж усмішкою. 

— Даночко, — звернулась до мене мама, — Кіра права. Четверта ранку — це дуже пізно. 

— Але ж мені вже майже вісімнадцять! 

— Ну і що? Це не означає, що потрібно повертатися додому о такій годині. Наступного разу прийдеш раніше, чула? 

— Добре, — погодилась я. — Тим більше сумніваюсь, що колись ще піду на такі вечірки. 

— Чому? Щось сталося? — схвильовано спитала в мене мама. 

— Та ні, — відповіла я і почала кашляти. — Просто не подобається мені це все. 

— Ти захворіла? 

— Здається. Кашляю і горло болить. 

— Візьми! — мама витягнула мені з аптечки термометр. — Поміряй температуру. 

Я сіла на крісло і продовжила пити чай. Мама про щось говорила з Кірою, а та, як завжди, почала сперечатися. Звісно, я розумію її. У свої п'ятнадцять вона хоче відчувати себе дорослою. От і робить різні дурниці, щоб всяко привернути до себе увагу. Сестра не один раз говорила, що батьки люблять мене більше, ніж її. Я намагалася переконати Кіру, що це не так, але хіба вона когось послухає. 

— Ну, що там? — спитала згодом у мене мама. 

— Тридцять вісім і шість, — відповіла я. 

— Ого, треба збивати, — сказала мама і почала шукати в аптечці якійсь таблетки. — Випий. 

Я проковтнула ту пігулку, що вона мені дала, і пішла до себе в кімнату. Голова сильно боліла та й знову стало холодно, тому я швидко залізла під ковдру. Через деякий час до мене зайшла Кіра.

— Дано, до тебе подруга прийшла, — сказала сестра.

— Хто? Яка подруга? — здивовано спитала я.

— Ну, така гарненька, як лялька. Справжня модель, — сказала Кіра і закотила очі.

— Добре. Поклич її.

— Не думала, що ти з такими дружиш, — роздратовано сказала сестра і пішла в коридор.

—Привіт, Дано! — я помітила Єву в дверях.

— Привіт! — відповіла дівчині з посмішкою.

— Принесла тобі твою курточку.

— Ой, дякую дуже. Там у мене телефон, — сказала я і забрала у неї куртку.

— Куди ти вчора пропала? — спитала Єва і сіла на ліжко біля мене.

— Та я зустрілась з одним знайомим, а потім він відвіз мене додому. 

— Дивно, ти могла б мені повідомити.

— Це трохи не та ситуація. У мене не було можливості сказати тобі.

— Та я розумію. 

— А ти що робила на вечірці? Повеселилася?

— Угу, дуже. Спочатку познайомилася з одним хлопцем. Він мені справді сподобався. Ну, а потім почалась бійка і я пішла геть.

— Бійка? Ого! 

— Так. Між компанією того хлопця і Артура з його друзями.

— А через що билися?

— Не знаю. Якось раптово все сталося. Я навіть не встигла нічого зрозуміти.

— Добре, що хоч ти не постраждала. 

— Ти як? Голос у тебе якийсь не такий.

— Захворіла просто. 

— Щось серйозне?

— Не знаю, напевно, застуда.

— Звісно, ти захворіла. Ходила вчора в такий холод в одній блузці.

— Та я була в машині, — вирішила збрехати я. 

— Дано, я знаю, що ти пішла з Владом. І я бачила, що його автомобіль весь час був біля будинку.

— Звідки ти знаєш, що я була з ним?

— Артур мені сказав, коли я пішла тебе шукати.

— А він звідки дізнався?

— Напевно, Влад сказав, — Єва потиснула плечима. — То що ж було вчора?

— Та нічого. Ми просто з ним поговорили.

— Ну, як скажеш.

Єва досить довго була в мене. Ми обговорювали все на світі, але я не розповіла їй про ту трагедію і про свій вчинок. Я вважаю, що це надто особисте, і не варто поки розповідати їй. Навіть батьки і сестра не знають правди. Потім Єва пішла додому, а я повернулася в ліжко. Я витягнула з кишені куртки телефон і побачила повідомлення з невідомого номеру:

«Привіт, ти, напевно, мене не знаєш, але я б дуже хотів з тобою познайомитись. В»

Дивно, звідки ця людина взяла мій номер. Я переважно нічого не відписую, але мені стало справді цікаво. Може, досить мені ховатися від хлопців. За всі свої сімнадцять років я навіть ні з ким не зустрічалася.