Розділ 5

Влад потягнув мене в інший бік, і ми зупинилися на пірсі. Мені стало дуже страшно. Я не могла навіть слова вимовити. Він розвернув мене спиною до озера, а обличчям до себе. Я повільно подивилася назад. Один крок...Один малесенький крок, і я в воді. Після тої трагедії, я жодного разу не була на озері. Мене ніби переслідував дух Соломійки, тому навіть не могла ходити біля нього. Зараз, коли я стою за крок від того самого місця, відчуваю дуже сильний страх. Мені моторошно, і єдине чого хочеться — це втекти. 

— Навіщо ти мене сюди привів? — налякано спитала я у Влада, хоча й намагалася показати, що це не так. 

— Невже тобі страшно? 

— Ні. А хіба мені є чого боятися? — збрехала я, бо думала, що він усе ж таки вирішив мене просто налякати.  

— Звісно, що є, — сердито сказав хлопець. — Хоч ми зараз не точно в тому місці, де сталася трагедія, але хіба це важливо.  

— Що ти збираєшся зі мною зробити? Ти ж не плануєш мене вбити? — спитала я і відчула, як здригнувся мій голос.  

Влад пильно дивився на мене своїми блакитними очима, а мене аж всю трясло від страху. Холод пробрав мене до кісток, тому що я була одягнута лише в одну шифонову блузку. Це ще більше підкреслювало, наскільки мені боязко і лячно.  

— Ні. Я не збираюся через тебе ставати вбивцею, — відповів хлопець, а я з полегшенням видихнула. — Ти зробиш це сама! 

— Щ-щ-що? — я здивовано подивилася на нього.  

— Доведи мені, що ти невинна, — Влад підійшов ближче, а я навіть не змогла відступити. — Покажи, як сильно ти шкодуєш.  

— Ти хочеш, щоб я стрибнула у воду? — спитала я і відчула сльози на очах.  

— Ну, ти можеш відмовитися від цього. Дорогу назад ти вже знаєш, то ж вибір за тобою, — сказав хлопець і відійшов на декілька кроків.  

Я розуміла, що, можливо, відмовитися від цього і піти геть є найкращим рішенням. Проте мені вже так набридло це залякування і ця ненависть. Можливо, якщо я стрибну в це озеро, то нарешті Влад відчепиться від мене і я повернусь до нормального і спокійного життя. Тим більше я добре вмію плавати. Стрибну, відпливу до берега і піду додому, от і все. Байдуже, що останній раз я була у воді п'ять років тому.  

— Знаєш, ти так сильно загорівся своїм бажанням помсти, що навіть не помічаєш, як робиш боляче людям, які навколо тебе. Ти думаєш, що мені легко, але це неправда. Кожної ночі я страждаю від кошмарів, які не відпускають мою голову. Кожного разу, коли я проходжу попри наше з нею місце, спогади заполоняють усі мої думки. Кожен раз, коли я помічаю щось, що пов’язувало нас, то безперестанку ридаю. Мені теж страшенно важко! — почала кричати я, а сльози текли по моїх щоках. — Але якщо ти так дуже хочеш мене покарати, то я згідна. Якщо ти хочеш, щоб я довела тобі свою невинність, то я згідна. Якщо ти хочеш, щоб я показала тобі, наскільки сильно шкодую за свої вчинки, то я згідна. 

Один крок — холодна вода прийняла мене у свої обійми. Я занурилась у блакитну глибину і почала гребти, щоб виплисти. Мені б це вдалося, справді. Але мої нічні кошмари ніби ожили. Перед очима з’явилися руки, які тягнуться до мене. Я намагалася швидше розмахувати своїми, але це не допомогло. Я відчула, як вода потрапила у мої легені і почала душити мене. Мої руки ослабли, а голова легко закрутилася. Я потягнула свої пальці до тих рук і закрила очі. «Ще трошки, і я буду з тобою», — у думках прошепотіла я.  

Та раптом щось з'явилося біля мене і підняло мене над водою. Коли повітря потрапило у мої легені, я почала сильно кашляти. Я не розуміла, що відбувається, тому що намагалася викашляти всю воду. Я задихалася. Мені потрібно більше повітря. Отямилась на березі біля озера. Моє тіло здригалося від холоду і постійного кашлю, а весь одяг був мокрим. Коли я нарешті заспокоїлась, то сіла на вологий пісок. Я помітила біля себе Влада. Він був теж повністю мокрим, а з його волосся скапувала вода.  

— Ти що, ідіотка? — закричав він на мене, а я не могла зрозуміти чому. — Навіщо ти залізла у воду, якщо не вмієш плавати? 

— Ти ж цього хотів, — ледь відповіла я, бо горло страшенно пекло. 

— Я хотів тебе налякати! Я не думав, що ти все-таки стрибнеш!  

— Та невже? — злісно промовила я і повільно піднялася. — А може, досить уже мене мучити? 

— Усе, пішли я тебе підвезу додому.  

— Ні! Я хочу знати, як довго ти ще збираєшся знущатися з мене? — вперто сказала я і підійшла ближче до нього. 

— Дано, ходімо назад. Я не хочу обговорювати це з тобою, — відповів хлопець і схопив мене за руку. 

— Владе! Скажи мені!— крикнула я і вирвала свою руку.  

— Довго! Ясно?! Ще дуже довго ти будеш страждати! — закричав він. — Тому що все не може бути так просто. Ти ж сама розумієш, як сильно зруйнувала мою сім’ю і моє життя. Я ніяк не можу тобі пробачити, хоча і намагався. 

— Ясно. — просто сказала я і відступила. — Тоді краще б ти мене не рятував. Краще б я померла! 

Далі я залишила його так стояти, а сама пішла стежкою в ліс. Я була дуже сильно зла, налякана і ображена.  

Ззаду було чути кроки, і я знала, що Влад іде за мною. Коли вийшла на головну дорогу, то відразу ж пішла додому. Телефон я залишила в машині Єви, тому не могла попросити її мене підвезти. На вечірку повертатися тим більше не хотілося, бо всі б помітили, що я повністю мокра. Напевно, подумали б, що я напилася і впала в якийсь басейн, чи ще щось. Довелося йти пішки, але дорога додому була дуже довга. Я охопила себе руками і, трясучись, помаленьку йшла. Я побачила світло від фар машини, яка за декілька секунд зупинилася біля мене. Вікно біля водія опустилося, і на мене дивилися блакитні очі Влада.

— Сідай в машину, — сказав хлопець. 

— Не буду! — різко відповіла я і пішла далі. 

Я почула, як гримнули двері автомобіля і Влад вийшов з машини . 

— Почекай! — крикнув він і підбіг до мене. 

— Відчепися!

— Та стій ти! — хлопець схопив мене за руку і розвернув до себе.— Ну і вперта ж!