Розділ 4

Я впевнено підійшла до дверей і постукала. Не знаю, що саме збиралася робити, але пора вже дати відсіч. Через декілька хвилин двері відчинив Влад і здивовано подивився на мене.

— Що ти тут робиш?

— Прийшла поговорити з твоєю мамою, — сказала я перше, що прийшло мені в голову.

Ну, а що? Нехай вона дізнається, що робить її синочок.

— З мамою? — перепитав хлопець.

— Так.

— І що ти їй розкажеш?

— Я розповім про твою ненависть до мене і про те, що ти мене ображаєш.

— Знову почнеш брехати на мене?

— Якщо прийдеться, то буду!

— От я вже подумав, що ти щось цікаве придумала, — сказав Влад і сумно подивився на мене, — але ти мене ще більше розчарувала. Розповісти матері про вчинки її сина — це так по-дитячому.

— Мені просто набридло твоє жахливе ставлення до мене, — сердито заговорила я. 

— І ти вирішила, що коли поскаржишся моїй мамі, то щось зміниться? — він ледь не засміявся мені в обличчя.

— А хіба ні? — я глянула на нього, піднявши одну брову.

— Ну, вона вже давно забула про те, що в неї є ще син, — губи хлопця розтягнулися у кривій посмішці. 

— Ну, то де вона? — впевнено спитала я.

— Якщо вже так дуже хочеш, то поїхали.

Він взяв мене за руку і потягнув до своєї машини. Я хотіла спочатку вирватися, але мені це не вдалося. Влад посадив мене на пасажирське сидіння, а сам сів за кермо.

— Куди ти мене везеш? — голосніше спитала я.

— Туди, куди ти хотіла.

— Та що ж ти за людина така? Невже не можна просто сказати, де твоя мама?

— Навіщо говорити, якщо я можу відвезти тебе до неї?

За один момент уся моя впевненість десь поділася, і мені справді стало трохи страшно. Звідки я знаю, куди саме він мене везе? Дорога здавалася знайомою, але я боюся, що Влад мені може щось зробити.

Через деякий час ми зупинилися біля воріт одного місця. Ну, звісно ж! Як же я не подумала про це! Хлопець відчинив двері та витягнув мене з машини. Я трохи скривилася, бо це було не надто приємно. Він боляче схопив мене за руку вище ліктя і потягнув поміж могил.

— Будь ласка, не треба, — почала я його благати.

— Ох, і чому? Ти ж хотіла знати, де моя мати. От я і покажу тобі, — просто мовив Влад.

— Я вже зрозуміла, де вона, — тихо сказала я і здригнулася від страху.

— О, ні, дорогенька! Так просто я тебе не відпущу, — сказав хлопець і продовжував тягнути мене поміж могил.

— Владе, будь ласка, відпусти. Мені страшно.

— Я хочу, щоб ти побачила, як вона страждає. Хочу, щоб ти зрозуміла, як своєю брехнею зруйнувала нашу сім'ю.

Я не могла нічого сказати. На вулиці вже трохи стемніло, але видимість ще була. Мені справді було моторошно. Я боялася кладовищ, могил, цієї тиші. Після смерті Соломійки я жодного разу тут не була. Влад нарешті зупинився, а я налякано подивилася на нього. Він взяв мене за плечі й розвернув до могили Соломійки. Її мати стояла біля гробу і плакала. Вона щось шепотіла, а потім підійшла і погладила фотографію на плиті. Моя серце стиснулося від болю. Жінка ніби попрощалася з донечкою і, схиливши голову, пішла на головну дорогу. Ми ж стояли в іншій стороні, де вона не могла нас помітити.

— Кожного дня з ранку до вечора вона тут, — почав говорити мені на вухо Влад. — Потім вона повертається додому та майже нічого мені не говорить. Натомість бере альбом зі старими фотографіями й закривається в себе в кімнаті. Її донька померла, але вона забула, що в неї є ще син.

— Мені шкода, — прошепотіла я.

— Шкода? Знаєш, що вона сказала, коли ми тоді повернулися з озера? — хлопець уважно подивився на мене, а в його очах виднівся глибокий біль.

— Ні, — я похитала головою.

— Що ніколи не пробачить мені те, що я не був тоді поряд. Мало того, мама сказала, що це я винен у смерті сестрички. Я намагався їй пояснити, що навіть не знав про те, що ви пішли на озеро, але вона не повірила мені.

— Владе, я не хотіла, щоб так сталося, — сказала я і відчула, як на очах почали збиратися сльози.

— Розумію, що ти була дитиною. Ви захотіли стати дорослішими та пішли на озеро самі, але ти не мала жодного права звинуватити у всьому мене. Те, що тобі шкода, аж ніяк не виправдовує твій вчинок.

— Вибач... — прошепотіла я.

— Ну, у тебе ще буде час добряче подумати, бо саме зараз я повертаюся додому, а ти залишаєшся тут.

— Ні, будь ласка, не залишай мене, — сказала я і відчула, як швидко закалатало серце. — Мені страшно.

— Знаєш, якось байдуже, — мовив хлопець і відпустив мої плечі.

Коли я розвернулася, то його вже ніде не було. Я залишилася одна на цьому кладовищі та ще й вночі. Мені стало холодно і дуже лячно. Я дивилася навкруги, але нічого не бачила. Уже було темно. Налякано охопила себе руками та пішла до головної дороги. Я швидко прямувала і постійно оглядалася назад. Думки та кошмари заполонили мою голову.

— Богданко! — почула я голос у своїй свідомості. — Повернися. Допоможи мені!

Я зупинилася і почала знову оглядатися. Навкруги нікого не було, але ж я чула голос Соломійки.

— Врятуй мене!— кричала дівчинка в моїй голові.

— Ні, ні, ні, — тихо сказала я й істерично похитала головою. — Це все не насправді.

— Богданко, ходи до мене. Мені тут дуже нудно.

Я відчула, що по щоках уже почали текти сльози й зі страхом попрямувала з кладовища. Я вже почала бігти, але цей голос ніяк не покидав мою голову.

— Будь ласка! — сказала я і закрила вуха руками. — Залиш мене, прошу!

— Я хочу, щоб ти була зі мною. Ми ж подруги, — знову заговорив цей голос.

Тоді я не витримала і почала щосили бігти звідси. Я дуже сильно налякалася і постійно оглядалась назад. Сльози почали невпинно текти, а перед очима все стало розмитим. Мені здалося, що вже нарешті ворота, але не помітивши я вдарилась об щось міцне.

— Дано, ти в порядку?— спитав Влад і охопив моє обличчя своїми руками.