Розділ 3

Я дивилася на нього очима повними сліз, а він лише міцніше схопив мене за плечі. Це було боляче, але не фізично. Я зрозуміла, що він розпочав свою гру, і тепер можна забути про спокійне життя. Влад нахилився трохи ближче і сказав так, щоб чула тільки я:
— Це тільки початок, дорогенька. Далі буде набагато гірше. Я тобі це обіцяю.

По моєму тілу пробігли мурахи від страху. Хватка хлопця трохи ослабла, і я змогла вибратися з його обіймів. Коли оглянулась, то помітила, що всі спостерігають за нами. Їм цікаво, що буде далі, але навіть я не знаю цього.

Не витримавши такої уваги, я вибігла на вулицю і попленталась куди ноги вели. Зі всіх сил намагалася стримувати сльози, хоча було дуже складно. Думки повністю заполонили мою голову, що я навіть не помітила, як зупинилася біля великого старого дерева. Це був той добре знайомий для нас з Соломійкою дуб. Я зупинилася біля нього і закрила очі. У моїй пам'яті одразу ж сплив спогад.
«Я швидко біжу до нашого з Солею місця, бо розумію, що добряче запізнююсь. Мій улюблений зелений сарафан розлітається від теплого весняного вітру, а на чолі вже виступив піт. Це ж треба було так довго збиратись! Ще з далеку я помітила Соломійку у святковій рожевій сукні. Вона сердито подивилася на мене і склала руки на грудях.
— Богданко, ну, чому я постійно повинна чекати на тебе?
— Вибач, але в мене була дуже важлива справа.
— Справді? — вона недовірливо подивилася на мене. — І що це за справа така?
— Ось! — сказала я і почала ритися в рюкзаку.

Я витягнула невелику білу коробку, обмотану блакитною стрічкою.
— З днем народження! — скрикнула я і вручила коробочку здивованій дівчинці.
— Що це?
— Подарунок. Ти думала, що я забула, який сьогодні день?
— Я просто не очікувала.
— Ну, давай, відкривай швиденько! — захоплено сказала я.
Соломійка розв'язала стрічку і відкрила коробку.
— Аааааа!— радісно скрикнула дівчинка і почала стрибати. — Це ж всі серії «Winx»!
— Ага! — підтвердила я посміхаючись. — А ще блокнот з «W.I.T.C.H».
— Я така рада!
— Тобі сподобалося?
— Дуже,— мовила Соломійка та обійняла мене. — Дякую тобі!
— Ой, швидко біжімо до школи, бо ще запізнимося, — сказала я і потягнула подружку за руку.
— Але ти ж сьогодні прийдеш до мене дивитися мультики? — спитала Соломійка.
— Звісно, прийду.

Ми, сміючись, побігли до школи і я була така щаслива, бо принесла Солі маленьку радість...»

Я отямилась, коли біля мене проїхав на великій швидкості автомобіль. Я стояла і дивилася на дерево, а по моїх щоках текли сльози. Якщо він думає, що я не страждаю, то дуже сильно помиляється. Кожен раз, коли бачу щось, що пов'язувало нас з нею, то починаю плакати, а совість гризе мою душу.

Я зібралася з духом і поспіхом витерла сльози. Тим, що втекла, я лише підтвердила свою винуватість. Не довго думаючи, я розвернулася і пішла назад в університет. Деякі хлопці та дівчата ще дивилися на фотографії, але я пройшла попри них і почала здирати всі фото зі стенда. Я скинула їх собі в сумку і повернулася до людей, які спостерігали за мною.

— Це все неправда! — голосно сказала я. — Дівчинка на цих фото — найкраща подруга мого дитинства. Так сталося, що страшна трагедія забрала її життя. Хочу звернутися до кожного з проханням закрити цю тему. Я не винна і надіюся, що ви це зрозумієте. Якщо я почую, що хтось обговорює це, то неодмінно поскаржусь у деканат. І та людина, яка це все організувала, обов'язково пошкодує про цей вчинок.

Я оглянула поглядом всіх присутніх і пішла в аудиторію на заняття. Одну пару вже пропустила, тому на іншу мені зовсім не хотілося запізнюватися. Коли я зайшла в кабінет, то, звісно, усі оглянулися на мене, але я вже звикла не зважати на таке ставлення. Вільне місце було тільки біля Єви, тому довелося сісти саме там.

— Дано, що це таке було? — прямо спитала в мене дівчина.
— Вибач? — я насупилася і підняла одну брову. — Щось не пригадую, щоб я дозволяла тобі втручатися в моє життя.
— Я лише хочу стати твоєю подругою.
— Навіщо? — я здивовано подивилась на неї. — Подивись, скільки тут дівчат! Чому саме я?
— Та тому що ми подібні!
— Не говори дурниць, — сказала я і відвернулась від неї.
— Ну, от чому ти така? — роздратовано заговорила Єва. — Може, те, про що всі говорять, правда? Може, ти дійсно вбивця?
— Якщо ти так думаєш, тоді чому хочеш дружити зі мною? — огризнулася я.

На щастя, прийшла викладачка і Єва відчепилася від мене. Як же вона мені набридла! Хоч як я не намагалася слухати лекцію, але нічого не виходило. У моїй голові постійно крутилися спогади. Та я так скоро збожеволію.

Нарешті заняття закінчилися і я пішла додому. Мама, як завжди, розпитувала за навчання, а Кіра ввечері зайшла до мене, щоб поговорити. У загальному вона хотіла випитати про мою дружбу з Соломійкою, щоб зрозуміти, навіщо Влад усім розповідає, що я вбивця. Я відразу ж вигнала її зі своєї кімнати, бо зовсім не мала бажання розповідати їй, а брехати тим більше не хотілося.

Коли вже нарешті я залишилася одна, то витягнула з сумки ті фотографії та почала їх розглядати. Як тільки вийшла з університету, то відразу хотіла викинути їх у найближчий сміттєвий бак, але моя совість мені не дозволила. Я дивилася на зображення двох усміхнених дівчаток, а на душі ставало все важче і важче. Чи зможу я колись змиритися з цим? Не знаю...

Цілий тиждень усе було спокійно. Кожен день я приходила в університет зі страхом, бо думала, що мене чекає новий сюрприз. Але нічого не відбувалося, і це ще більше лякало. Погода стала більш хмарною, тому довелося одягати джинси, майку та светр. Хоча мені завжди подобалась осінь, навіть тоді, коли падав дощ.

Сьогодні я вирішила знову піти пішки. Хоч буде можливість подумати. Батько відвіз Кіру до школи, і я цьому була дуже рада. Чомусь важко мені перебувати в її нав'язливій компанії. Я зайшла в аудиторію і сіла на своє звичне місце біля Єви. Якщо чесно, то я вже якось звикла до її присутності. Останнім часом вона навіть не дратує мене.