Розділ 2

Я від'їхала трохи далі від його будинку і зупинилися. Я сильно плакала, сперши голову на кермо, і не могла ніяк перестати. Хіба таке може бути, що він повернувся? А як же тепер моє життя? Невже воно перетвориться в ще гірший кошмар? Коли мені стало трохи легше, то я подивилася на себе і, якщо чесно, то виглядала жахливо. Обдерті до крові коліна і руки, сукня брудна, а туш розмазана по всьому обличчі. Я розуміла, що додому не можу так з'явитися, бо зараз буде дуже багато запитань, тому витягнула з сумочки серветки та почала все чистити. Не можу сказати, що мені все вдалося, але вигляд був хоч трішки кращим. Я приїхала додому і хотіла якнайшвидше потрапити до себе в кімнату. Тільки-но я переступила поріг, як почула з кухні голос матері.

— Даночко, ти прийшла?

— Так, — відповіла я з коридору і захотіла швиденько побігти до своєї кімнати, щоб якось приховати це все.

— Ходи сюди. Розкажеш, як там перший день, — знову крикнула мати.

— Ага. Тільки переодягнусь.

Я забігла у свою кімнату і була рада, що ніхто мене не побачив. Швидко вдягнула довгі легінси та спортивну кофту. Коли я знімала свою сукню, то помітила вище ліктя слід від його пальців. Завтра там будуть синяки, тому прийдеться приховувати. Потім зав'язала волосся у хвіст і повністю змила макіяж з обличчя.

— Ти що, переселилась в Антарктиду? — спитала в мене Кіра, жуючи бутерброд. — Одягнулась наче на зиму.

— А може, мені холодно? Тобі яке до того діло? — огризнулася я.

— Холодно? У таку спеку?

І от чого вона мене постійно дістає? Здається, що це навпаки я маю її повчати, але ж ні. Кіра просто так ніколи не відстане.

— Дуже холодно, ясно? — крикнула я

— Та що з тобою? Гарчиш чогось.

— Це не твоя справа, зрозуміла? Жуєш там, то й жуй далі.

— То я бачу в тебе день пройшов просто казково, — сказала сестра і посміхнулась.

— Кіро, ти можеш трохи закрити свого рота, — різко мовила я, коли накладала собі на тарілку гречку з куркою та овочами на пару.

— Дівчатка, ну, чого ви сваритеся? — сказала біля нас мама. — Їжте і спокійно говоріть.

— Вибач, мамо, — буркнула я та сіла за стіл.

Кіра нічого не сказала. Вона ніколи не вибачається. Це я завжди ідеальна донька, а вона наче послана нам з пекла. Ми деколи жартуємо, що в сім'ї є ангел і демон. Але сестрі самій подобається бути такою. Вона завжди каже, що вибачення — це прояв слабкості, тому ніколи не робить цього ні перед ким. Занадто принципова. От яка вона.

— Ви чули, що Влад повернувся у місто? — згодом заговорила Кіра.

— Влад? — перепитала мама.

— Угу, брат тої дівчинки, що втопилася тоді.

— Ти можеш казати «Соломійки», «Солі», а не «тої дівчинки, що втопилася»? — різко спитала я.

— А яка різниця? Ніби неправда те, що вона мертва, — просто сказала сестра, а я інколи дивуюся її черствості та безсердечності.

— Кірочко, не потрібно бути такою прямолінійною, — звернулась до неї мама.

— Так легше жити .

— Ой, можна подумати багато ти знаєш про життя! — промовила я, примруживши очі.

— Ну так от, — проігнорувала мене сестра, — кажуть, що він переїхав сюди з матір'ю.

— Звідки ти це знаєш? — спитала я.

— Лізка сказала. Вона ж живе через дві хати від них.

— І навіщо вони повернулися? — заговорила мама та нахмурилась.

— Не знаю, — Кіра знизала плечима.

Зате я дуже добре знаю, чого саме він хоче чи, може, кого. Яка ж я була б щаслива, якби колись дізналася, що хлопець повернувся через мене, але не в цьому випадку. Зараз я б воліла не бачити його ще так років сто.

— І Катя теж є?

— Так. Лізка казала, що його батьки розлучилися. І Влад з мамою переїхав сюди, а батько залишився там.

— Ох, звісно, після такої трагедії їм було складно. Напевно, не змогли змиритися зі смертю єдиної донечки.

Так от яка ще одна причина його ненависті. Його батьки розлучилися, а він вважає мене винною ще й у цьому. Звісно, я розумію, що та трагедія повністю зруйнувала їхнє мирне життя, але хіба я могла знати, що все станеться саме так. А його мама? Він приїхав з нею? Дивно, але я не бачила її сьогодні.

Я подякувала мамі за обід і пішла до себе в кімнату. Та спокійніше мені не стало. Перед очима завжди поставав страшний і ненависний погляд Влада.

Наступного дня мені довелося одягати джинси та сорочку на довгий рукав. Кіра подивилася на мене, як на божевільну, коли сиділа у своїй легенькій спідниці та футболці. Я відвезла її в школу, а сама поїхала в університет. Цього разу встигла зайняти хороше місце на стоянці, бо приїхала набагато швидше. В аудиторії ще нікого не було, тому я сіла за парту і почала гортати стрічку інстаграму. Переглядаючи різні фотографії, я важко зітхнула. До чого ж нудно!

— О, ти сьогодні теж швидше, — сказала Єва і сіла біля мене.

— Угу, — з неохотою відповіла я.

— Узагалі-то нам треба вирішити, що робити з тим проєктом.

— А що з ним? Поділимось. Половину ти зробиш, половину я.

— Мені здається краще робити разом, бо і в тебе, і в мене можуть бути помилки, а як ми потім з цим усім розберемось? — Єва невдоволено подивилася на мене.

— Добре, — я трохи відвернулась.

От не подобається вона мені ніяк. Не знаю чому, але не притягує вона до себе. Чи то через свою надто ідеальну зовнішність, чи через таку поважність. Але характер у неї, напевно, дуже складний.

— Що? Не тішить тебе перспектива спілкування зі мною? — спитала згодом дівчина.

— Як це ти здогадалася? — зі сарказмом сказала я та закотила очі.

— Знаєш, я хоча б намагаюся налагодити стосунки з тобою.

— А для чого мені з тобою спілкуватися? — я подивилася в її блакитні очі. — Проєкт можу й сама зробити.

— Он як? — спитала вона. — У тебе хоча б друзі колись були?

Мені не хотілося, щоб ці слова мене зачепили, але вони вдарили в саму душу. Чи були у мене друзі? Ні. Після Соломійки не було нікого. Звісно, я дружила ще з Аліною і вважала її близькою подругою, але це все одно було не так по-справжньому.