Реєстрація

Нестерпно ненавиджу (кохаю)

Розділ 1

П'ять років потому

— Богданко! Врятуй мене! — чую голос Соломійки.

Вона кричить, а я намагаюся плисти до неї. Мої руки не слухаються, а ноги ніби закам'яніли. Мені стало важко дихати, і я занурююсь під воду. Намагаюся виплисти, але невідома сила тягне мене вниз. Вода потрапила в ніс та легені, а я задихаюся. Повністю під водою відкриваю очі й бачу перед собою дівчинку, яка посміхається до мене. Вона така радісна.

— Дано! Ходи до мене, — Соля простягає мені обидві руки, а я посміхаючись приймаю їх.

Та раптом її обличчя змінюється і вона починає мене тягнути ще глибше. Я плачу і намагаюся вирватися з її рук, але її міцна хватка стає ще сильнішою. Мені боляче, я кричу. Дівчинка зупиняється і дивиться мені в очі. Вона синя та нежива.

— Чому ти це зробила? — питає у мене. — Навіщо вбила?

— Я не вбивала тебе! — кричу я, коли вона знову тягне до мене руки. — Не вбивала! Я не винна! Не винна!

Я прокинулась і з жахом оглянулась навкруги. Я лежу на ліжку у своїй кімнаті. Це знову той сон, який щоночі з'являється у моїй голові. Я важко ковтнула і пішла на кухню, щоб налити собі води. Уже пройшло п'ять років. Довгих п'ять років я живу з тягарем на душі. Кожен день у моїй пам'яті спливають останні хвилини її життя. Після того випадку батьки Соломійки та її брат переїхали в інше місто. Напевно, їм було дуже складно змиритися з втратою єдиної донечки. Чи виню я себе за ту брехню? Звичайно. Це було жахливо з мого боку. Через свою закоханість у Влада я збрехала, а Соля через це поплатилася своїм життям. За цей час я нікому не зізналася у своїй брехні. Усі й досі думають, що саме Влад винен у смерті Соломійки, тому що недоглядів за нею. Тільки він знає, що це я потягнула її на озеро.

— Чого не спиться? — спитала у мене молодша сестра Кіра.

— Сон поганий наснився, — відповіла я, коли сиділа на кухні, — а ти, напевно, ще навіть не лягала?
— Звичайно, що не лягала! Новий сезон «Рівердейлу» вийшов. Я не можу таке пропустити, — сказала вона і почала набирати в миску морозиво.
— Може, не варто їсти на ніч? — спитала я та невдоволено глянула на неї.
— Тобі, може, і не варто. А я, на відміну від тебе, травою не харчуюся.
— Це не трава, а правильне харчування, — я закотила очі.
— Та ну тебе з тим твоїм здоровим способом життя! Якщо хочеться смачненького, то не варто собі відмовляти, — сказала вона і запхала в миску велику ложку. — Будеш?
— Ні, — категорично відмовилась я і подивилась, як вона почала лити туди шоколад, карамель і кидати різні мармеладки. — Невже ти це все з'їси?
— Під фільм саме те, — відповіла Кіра і пішла до себе.

Вона вже в десятому класі, а поводиться, як маленька дитина. Може, скоро вже зміниться та подорослішає.

Завтра в мене перший день в університеті. Я не дуже хвилююся, бо вступила в місцевий заклад. Після ситуації з Соломійкою мені важко було знайти якихось друзів. Напевно, тому я вирішила залишитися тут. Моя єдина подруга Аліна вступила в університет своєї мрії, який знаходиться в іншій країні. Тож вчора ми попрощалися, а я залишилася тут.

Допивши свою воду, повернулася до себе. Хоч як я не старалася заснути, але нічого не виходило. Тому взяла навушники й почала слухати свою улюблену музику. Зранку прокинулася від того, що мене хтось сильно штурхає.

— Що ти хочеш? — крикнула я до Кіри.
— Ти бачила котра година? Через тебе я в школу запізнюся! — почала теж дорікати сестра.

Я подивилася на екран телефону і швидко зіскочила з ліжка. Тобто пів на восьму?

— Чого ти мене раніше не збудила? — спитала я і помітила, що сестра вже вдягнулася та нафарбувалася.
— Я думала, що ти вже давно прокинулася! Переважно я всюди запізнююсь, а не ти.
— От же ж чорт! Що мені вдягнути? — я почала ритися в шафі.
— Господи, та яка різниця в чому ти підеш? — сказала Кіра і закотила очі.
— У мене сьогодні перший день в університеті, тому, звісно, це важливо! І взагалі вийди з моєї кімнати! — крикнула я до сестри.
— Уже виходжу, істеричко! І через десять хвилин я чекаю тебе на кухні. Ти ще мене відвезти до школи сьогодні маєш!
— Я? А тато? 
— Він вже давно на роботі. У нього сьогодні якийсь важливий проєкт.

Батько працює у відомій архітектурній фірмі. Посада в нього висока, тому й дохід відповідний. Мама після мого народження пішла у декрет і більше не вийшла на роботу. Потім ще й Кіра з'явилася.

Я швидко оглянула вміст своєї шафи та вдягнула зелену сукню. Своє коричневе волосся до плечей я не встигла вкласти, тому залишила так, як є. З макіяжем теж не заморочувалась, бо сестра з очікуванням стукала по дверях до моєї кімнати.

— Нарешті! — сказала вона, коли я вийшла.
— Ой, можна подумати, що ти так сильно поспішаєш у школу, — буркнула я. — Ти була б рада запізнитися.
— Так, але ж не в перший же день! — обурилась сестра та попрямувала до виходу.
— Даночко, візьми собі щось поїсти, — раптом заговорила мама.
— Ой, я не встигаю! — сказала я і швидко поцілувала її у щічку. — В університеті щось куплю собі.
— От завжди ти так!
— Знаю-знаю.

Я побігла і сіла за кермо своєї машини. Цього літа на моє день народження тато подарував мені мою маленьку, і я була неймовірно щаслива. Кіра не поділяла моєї радості, але я думаю, що це було через заздрощі.

— Ну що, погнали?— сказала я, коли натиснула на газ.
— Ей, ти що, скажена? — крикнула сестра, коли я добряче розігналася.
— Ну, ти ж хочеш встигнути! — посміхаючись, сказала я.
— Придурочна! — пробубніла Кіра.
— Сонечко, нема такого слова, як «придурочна».
— А в мене є, ясно? Як мені ще тебе називати?
— Богданка, Даночка, люба сестричка... — я почала говорити всі милі похідні.
— Ой, помовч трохи! — злісно сказала Кіра, а я засміялася.

Ми під'їхали до її школи. Вона швидко вибігла і пішла до входу, а я подивилася на годинник: 9.20. Хух, встигла! А от чи встигну доїхати до університету?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше