Пролог

— Соломійко, ну, пішли зі мною на озеро! — намагалася я вмовити свою найкращу подругу.
— Мені не можна, — відповіла подруга.
— Ну, що ти як маленька дитина. Нам вже по дванадцять!
— Богданко, ти розумієш, що мама з татом не дозволяють мені йти на озеро без Влада.

Батьки Соломійки дуже оберігають її та дозволяють ходити на озеро тільки з ними або її старшим братом. Мені інколи це не подобалось. Усе ж таки Владу вже чотирнадцять, і він не хоче брати нас із собою, але батьки змушують. Ох, як же ж він мене злить! Але в нього дуже гарні блакитні очі, а ще посмішка така красива. Але найбільше він мене бісить через те, що постійно сидить у моїй голові та й перед сном я весь час думаю про нього. А тепер у нього є Свєтка. То ж нехай сидить десь з нею, а ми собі підемо на озеро!

— Соломійко, але ж Влад не хоче з нами ходити.
— Я знаю, але без нього якось страшно.
— Ну, чого ти? — знову продовжувала я. — Ми підемо на годинку, не більше. Подивись, яка гарна погода, та й батьки твої зараз у гостях. Вони не дізнаються.
— Ох, не подобається мені ця твоя ідея, — трохи налякано сказала Соля.
— А мені батьки дозволяють йти одній на озеро, то чому тоді тобі не можна?
— Богданко, напевно, ти маєш рацію, — змирилася Соломійка. — Усе ж таки ми вже дорослі. Та й у Влада є Свєтка. Він тепер точно не схоче з нами ходити.
— Отож-бо!
— Гаразд, підемо. Але тільки на годинку.
— Обіцяю, не більше, — з посмішкою сказала я.
— Я тоді візьму купальник, і зустрінемося на нашому місці.
— Добре, — погодилася я і побігла до себе додому.

Мій будинок був недалеко, бо ми жили на одній вулиці. З Соломкою дружили ще з садочка. Та і батьки наші добре спілкувалися. Я прибігла додому й одразу ж взяла свій улюблений рожевий купальник.

— Я йду на озеро! — гукнула з коридору я мамі.
— З Соломійкою? — спитала вона.
— Ну, а з ким ще?
— Можна я з вами! Можна я з вами! — почала кричати моя молодша сестра Кіра.
— Тобі не можна! Ти ще маленька.
— Ой, яка доросла! — вона покривилася мені. — Мені вже десять, тож я не маленька!
— Кірочко, ти ж знаєш, що Дана не хоче тебе брати з собою, — роз’яснила мама моїй молодшій сестрі. — Може, вони з Солею хочуть про щось своє поговорити, а за тобою треба слідкувати.
— Ну, мамо! — ображено сказала сестра і ледь не почала плакати.
— Усе! Ми з тобою підемо завтра на озеро. А ти біжи пограйся з Анютою.
— Але я хочу з ними!
— Кіро! — погрожуючи відповіла мама, а сестра невдоволено фиркнула та пішла до нашої сусідки.

Деколи вона буває такою набридливою. А ще Кіра страшенно неслухняна! Постійно втягується у якійсь проблеми. То поб'є однокласника, то порве сукню якійсь дівчинці, то кине в когось болотом. Загалом страшна дитина. Хоч як би сильно вона не старалася, я ніколи не хочу брати її з собою. Тим більше вона ще мала, то ж нехай грається в Барбі. Захотіла вона на озеро!

— Влад буде з вами? — спитала у мене мати.
— Та-а-ак, — збрехала я, — куди ж без нього?

Я вирішила не говорити мамі, що ми йдемо самі. Звісно, я не була б проти його компанії. Але зараз я така ображена, що він зі Свєткою зустрічається. Ото тепер нехай і ходить з нею на озеро, а ми й без нього зможемо! Дуже треба, щоб він слідкував за нами.

— Дивись мені, бо без нього не відпущу тебе!
— Мамо, ну ,ти що? Звісно, ми йдемо з Владом. Хіба ми можемо отак самі піти?
— Гаразд. Але будьте обережні!
— Угу, — сказала я і побігла до нашого місця.

Соля вже чекала мене біля величезного дуба. Коли ми побачили це дерево, то відразу вирішили, що це буде нашим з нею місцем. Подруга була одягнена в красивий жовтий сарафан. Узагалі вона дуже гарненька дівчинка: світле волосся, блакитні очі та маленький зріст. Я ж була навпаки, брюнетка з карими очима. Інколи вони здавалися такими темними, що Кіра казала, ніби я подібна на відьму. Сама вона відьма мала!

— Чого ти так довго? — спитала у мене Соломійка.
— Та малявка теж хотіла йти з нами, а я відмовляла її.
— Ох, твоя Кіра, як завжди. Твої батьки знають, що ми йдемо самі?
— Звісно! — збрехала я знову. — Мама дозволила мені.
— Ну, тоді добре.

Ми пішли на озеро й веселилися, як ніколи. Я вміла дуже добре плавати, а от Соля трохи відставала. Але все одно у неї непогано виходило. До нас підплив наш однокласник Максим. Він почав сильно бризкати у мене водою, а Соля, сміючись, відплила далі. Я почала кричати, щоб він зупинився, але Максима це ще більше веселило.

— Богданко! — почула голос Соломійки.
— Соля! — скрикнула я, коли намагалася побачити її.
— До-до-по-мо-жи! — кричала дівчинка і трохи визирнула з води.
— Соломійко... — прошепотіла я і наче вкопана дивилася, як вона то занурюється, то виринає.
— Дано, врятуй мене! — просила подруга.

Тоді якийсь чоловік підплив до неї і витягнув її. Він виніс тіло дівчини на берег і почав робити штучне дихання. Я теж вийшла і підійшла ближче. Він раз за разом робив масаж серця, але нічого не допомагало. Соля лежала на березі із закритими очима. Я дивилася на її бездиханне, посиніле тіло і почала голосно плакати.

— Соломійко... — укотре прошепотіла я.

Через деякий час приїхала швидка, поліція і батьки дівчинки. Усі почали розбиратися із цією ситуацією, а я лише сиділа закутана в рушник і не могла повірити, що моя найкраща подружка померла.

— Я не винна! — тихо повторювала собі, похитуючись. — Це не я!
— Даночко, дорогенька, розкажи мені, що сталося, — заговорила до мене мама Соломійки.
— Я...я
— Катю, — сказала до неї моя мати, — Богдана теж шокована. Подивись на її стан.
— Вона жива, Любо! А моя Соломійка...тепер... — жінка почала плакати. — Як ви могли самі піти на озеро?
— Як це самі? — спитала моя мати. — Влад мав бути з ними.
— Що? — почула я голос хлопця біля нас. — Я навіть не знав, що вони будуть йти сюди.
— Доню, розкажи все, — сказала мама.
— Ми з Соломійкою хотіли піти на озеро, — почала я і витерла сльози, — а Влад мав бути з нами. Він сказав, що піде, а сам не прийшов. Ми чекали на нього, але потім пішли самі. А потім...потім..
— Це неправда! — закричав хлопець.
— Владе! — сердито сказав його батько. — Де ти був? Чому лишив нашу Соломійку?
— Вона бреше! Я навіть не знав, що вони йдуть на озеро!
— Владику, — заговорила його мама, — не можна брехати на бідну дівчинку, якщо відчуваєш провину.
— Але ж я не знав! Чесно.
— Ми поговоримо про це вдома, — сказав його батько.