Розділ 43

Так захопилися одне одним, що зовсім про шарлотку забули. Але вона нагадала про себе сигналом із духовки. Пробуємо з чаєм. Виходили в мене й кращі пироги, у цій шарлотці підозріло сіль замість цукру відчувається.

А чи з'являлися кращі хлопці...

Ех, навіть думати нема про що. Ніхто б не переміг Кирила в напористості, чарівності та вмінні в будь-якому місці й часі викликати в мені напади неслухняних мурашок.

Після чаю з пирогом мій гість навіть не думає йти, як і залишати мене одну.

- Підемо до мене? - захопив руками і шепоче своє запрошення.

- Чому до тебе? - злегка одурманена близькістю Кирила, запитую.

- Якщо до мене не підемо, тоді я тут затримаюся.

О так, мій бос не потребує особливих запрошень.

А я... я, напевно, потребую його, та й поцілунки мене розпалили. Мені й самій не хочеться його відпускати. Ну хто так ще зігріє, хто насмішить і змусить тремтіти в палких обіймах...

Дивні запитання кружляють у моїй голові. Але відповідь на поверхні, її не викреслити, не відмотати події назад. Навряд чи щось можна зробити, коли, всупереч своїм же доводам і побоюванням, шалено закохуєшся... в боса.

Якимось неймовірним чином, я навіть не помітила, як ми перемістилися до спальні. Пам'ятаю, були поцілунки біля столу, тарілка із залишками шарлотки мало не полетіла на підлогу. Далі коридор, біля кожної стіни цілувалися. І ось уже до ліжка дійшли, не відриваючись одне від одного.

- Вікторіє... - я чую своє ім'я, піднімаючи затуманений погляд. - Я стільки чекав, коли ж зможу зайти з тобою далі. Але зараз раптом подумав, що не хочу тебе лякати, а то знову поводжуся як звір і нападаю.

Звір Бєльський і я... зі спущеними плічками сукні. У напівтемряві спальні погляд падає на дзеркало, в якому ми віддзеркалюємося, притискаючись одне до одного. І це виглядає настільки хвилююче, заворожуюче і нітрохи не погано, що я навіть ні на мить не хочу назад відступати.

- Мені подобається в тобі звір, не ховай його, я хочу... тебе саме такого...

Ось якось так у мене вийшло зізнатися, хоча й крутилися на язиці слівця відвертіші. Чи здогадується Кирило, що в моєму "подобається" набагато сильніше і глибше грають на струнах справжні почуття...

- О, Вікторіє, ти навіть не уявляєш, що зі мною робиш...

- Те, що і ти зі мною?

- Сподіваюся, що так, - він прикладає мою долоню до оголеної шкіри в тому місці, де б'ється його серце. А воно просто скаче галопом. Наче мчить шаленим темпом під пальцями, і я дрібно тремчу, розуміючи, що в мене стукає так само, не менше.

Більше нічого не встигаю додати.

Звір, що вселився в Кирила, вже не чекає. Я опиняюся на просторому ліжку, але воно здається тісним, як і все навколо, звужуючись навколо нас у полум'яній оболонці. Немов язики вогню торкаються, там, де пестить Кирило. Аромат бажання є. Він існує. Я ж відчуваю його. Уперше так явно! І зі стогоном вигинаюся назустріч, знаючи, що тільки Кирило здатен пожежу в мені загасити.

У мене не залишається сил на слова після розкиданих емоцій. Від спалаху до падіння, а потім і другої хвилі, що підняла мене до небес.

Що це було-то?

Рухаю пальцями, вони всі на місці. Тільки тремтять ще після перебування на піку насолоди.

- Ти в мене така чутлива дівчинка, - Кирило ніжно проводить губами по мочці вушка. - Вродлива, неймовірна, бажана і тільки моя... І знаєш, ніколи ще мій Меч не кричав так від щастя.

- Га? Який Меч?

Виринаю із солодкого туману, так приємно лежати поруч. Навіть у цьому насолода є, коли не відмовляєш собі в тому, що нестерпно хотілося. Його, мого боса, звіра і найрозкішнішого чоловіка, про якого я і мріяти права не мала.

- Ну є тут один нестриманий хлопець. Небайдужий до однієї тільки дівчини. Сказав, що інші йому більше не потрібні, - за інтонацією голосу чую, що посміхається.

- Передай тоді йому, що дівчина досі до тями прийти не може. Надто вже вразив її Меч!

І не просто вразив, я, справді, трохи шокована. З Вітею було, як на причіпному вагончику кататися. Начебто їхала, а як і куди ще б зрозуміти. З Бєльським, це шалені перегони на Ферарі. Яскраво, пристрасно і з незабутнім феєрверком на фініші.

То ось про що іноді базікали дівчатка з рекламного відділу... Думала брешуть, перебільшують... Тепер думаю, применшили ще!

- Вікторіє, щось я знову звірію, - недовго ж Кирило тримав мене в обіймах спокійно.

- І це не лікується? - хіхікаю я.

- Лікується, звісно ж, лікується. Але тільки моєю смачненькою дівчинкою.