Глава 6

Наші дні

- Все ми встигнемо, Альоно, - говорив Діма, ведучи мене до машини. - Зараз шоста ранку. Якраз і душ приймеш, і перевдягнешся, і поснідаєш. Тобто разом поснідаємо. У кав'ярні під будинком, виявляється, млинці почали готувати. І відкриваються вони о сьомій тридцять.

Тримаючись за руку чоловіка, я посміхалася як дівчинка, ніжачись в тому самому особливому відчутті, яке народжується в жінці, коли вона відчуває, що помилялася в тому, що перестала бути коханою своїм чоловіком. Відчуває його турботу стосовно себе. Ту, про яку не довелося просити.

Адже я просила тільки привезти собі змінний одяг о восьмій, а Діма зателефонував о шостій і сказав, що відвезе мене додому помитися і переодягнутися.

- І, Альоно, більше не затримуйся після роботи і, тим більше, не залишайся ночувати в офісі, будь ласка. Мені моя жінка вдома потрібна, а не там. І якщо я правильно пам'ятаю, у твоєму трудовому договорі немає жодного слова про те, що ти маєш працювати до пізньої ночі…

- Ти ж знаєш, новий начальник сказав зробити звіт, - почала я, сідаючи в машину.

– Давши на це неадекватно мало часу, – перебив Діма. - Ти не мала мовчати з приводу цього. Бо звикне і завжди так буде поводитись. А ти від перевтоми захворієш ще…

Я знову просто усміхалася. Як дурочка мліла від того, що Діма знову так поводиться… Так само, як колись. Давним-давно, коли в нас з ним усе тільки почалося.

Теплий душ прогнав розбитість від практично безсонної через нервозність і не зручний диванчик ночі, підбадьорив і освіжив. Я зробила укладання волосся, нанесла на обличчя зволожуючий крем, потім - легкий макіяж. Задумалася – а що вдягнути. У компанії у нас не те щоб дрес-код, але необхідність презентабельного зовнішнього вигляду і тому у мене за роки роботи сформувався непоганий базовий гардероб, який було легко оновлювати за потребою, додаючи більш актуальні елементи. Але речі були досить бюджетними, а тому не могли надати мені того особливого лоску, який буває у їхніх люксових аналогів. Ну, і що з того? Я одягаюсь згідно свого бюджету. Як може бути інакше?

Я вибрала чорну спідницю-міді на запах прямого крою, а до неї трохи вкорочену бірюзову блузку. Укорочену саме настільки, щоб злегка відкривати живіт не роблячи при цьому образ недоречним для офісу. Взувши бежеві човники на високих підборах, бризнула на шию крапельку духів і, посміхнувшись, своєму відображенню в дзеркалі, сказала Дімі, що готова.

- У вас що свято сьогодні? - спитав він, окинувши мене поглядом з ніг до голови.

- Та ні, а що?

- Ну, ти так вбралася прямо ...

- Не вбралася, Дімо. Це звичайний діловий одяг. Не вигадуй.

Всю дорогу до офісу він говорив мало і виглядав похмурим. Ревнує чи що? І як тільки я могла думати, ніби його ставлення до мене змінилося на негативний бік? Просто, мабуть, перестала помічати, що почуття такі ж, як раніше, звикнувши до них. Ну і ще ці сережки замість каблучки.

- То як тебе на завтра відпускають? – сказав Діма, коли ми заїжджали на паркування бізнес-центру.

- Навряд, - пробурмотіла я.

- Що там за новий бос? Мені з ним поговорити не треба?

- Дімо, як ти собі це уявляєш? - хихикнула я.

- Та просто він на посаді три дні, а напруження створює стільки, скільки не створював попередній за рік. І в чому проблема відпустити тебе з нагоди такої події, як весілля сестри?

А й справді, в чому? Олександр Олександрович відпустив би на день абсолютно без проблем. Це Ленкино весілля, на якому я не тільки сестра, а й дружка. Так, звичайно, вся технічна частина на плечах організатора весіль, але це не скасовує того, що напередодні такого важливого та хвилюючого дня моє місце поряд з нею, а не в офісі. Моє небажання про щось просити Тарновського не повинно шкодити одній з найрідніших мені людей.

- Може, це я просто себе накручую, - махнувши рукою, сказала я. Почуття сорому гидко палило зсередини, - Я ж його ще не питала ...

- Саме так, - Діма з усмішкою погладив мене по щоці тильною стороною долоні. - Це не соромно, Альоно, просити людей про щось. І навіть якщо відмовлять - ну й гаразд, нічого страшного. Це не привід не пробувати. Але якщо він не самодур, то не відмовить.

Не самодур. Ага.

- Так…, - помітивши чорний "Камаро", що зарулює на парковку, я забула, що хотіла сказати.

Ось зараза, а! З іншого боку, а що такого? Робочий день ще не розпочався, до нього півгодини.

- Начальник приїхав, - кивнула Дімі, який простежив за моїм поглядом. - Піду я.

- Угу, - з цими словами він вийшов з машини, обігнув її, відчинив мені двері і подав руку.

Спеціально. Не те що Дима страждав відсутністю виховання, але в ті рідкі рази, коли просто підвозив, не виходив з машини щоб допомогти вийти мені. Виходячи, я відчула на собі палаючий погляд. Він відчутно уперся в потилицю викликаючи відчуття, що ще кілька секунд і там буде дірка.

- Гарного тобі дня, коханий, - сказала Дімі і, обійнявши його руками за шию, поцілувала в губи.

Чоловічі руки зімкнулися на моїй талії, не даючи відсторонитися. Діма поглибив поцілунок, роблячи його довшим і пристраснішим, ніж належало для дорослих на вулиці. Ну і добре…

- І тобі, - сказав, відпускаючи.

Коли оминала машину, побачила, що Тарновський стоїть біля своєї та абсолютно не ховаючись дивиться на нас. Ти що думав, я самотньою помру, так? Внутрішній голос нагадав, що цей чоловік, швидше за все, взагалі про мене не думав, але я шикнула на нього, щоб заткнувся і не заважав насолоджуватися моментом. Коли колишній бачить, що в тебе все добре в особистому житті - це лікувальний бальзам на душу, що успішно підліковує всі рани, залишені на ній цим мерзотником.

- Доброго ранку, Богдане Сергійовичу, - проспівала я, пропливаючи повз нього. Не поспішаючи, тому що підбори високі і спроби ходити на них із тією швидкістю, з якою ходиш у кросівках, убого виглядають.

- Давай без "Сергійовича", добре? - похмуро дивлячись на мене, сказав Тарновський.