Глава 5

Сім років тому

Лєна провела мене до ресторану, а сама поспішила на побачення зі своїм хлопцем Михайлом. Я була з ним добре знайома і тому спокійна за сестру. Хоча, чесно кажучи, Лєнка моя і сама не промах. Не те, що я.

Зайшовши в роздягальню, я відкрила свою шафку і дістала звідти форму. Приталена біла блузка з бавовни з коротким рукавом-ліхтариком і спідниця-олівець до коліна сливового кольору. До цього, звичайно ж, тілесного кольору колготки та чорні балетки. Одягнувшись, причепила до кишені зліва бейдж з ім'ям і попрямувала до зали.

Сьогодні субота. Найкозирніший день тижня. Ще й вечірня зміна. Ми з дівчатками ділили зміни у вихідні дні – денні та вечірні – чесно та порівну, згідно з графіком. Та й взагалі всупереч поширеній думці про те, що колектив дорогих закладів гірший за серпентарій, конфліктів у нас практично не виникало.

Привітавшись із колегами, оглянула зал. Метрдотель саме проводив за один із моїх столиків компанію. Троє чоловіків та троє дівчат. Усі молоді, до тридцяти. І дуже помітно, що дівчата з тих, що "для компанії". За час роботи я навчилася таке визначати. Ось тільки навіщо такий контингент цим трьом хлопцям – молодим та красивим? Ладно там пузатим дядечкам за півтосик.

Нагадавши собі, що це не мене не стосується, я взяла меню та підійшла до столика.

- Добрий вечір! Мене звуть Альона, сьогодні я буду вашим офіціантом, – посміхнувшись, промовила я і поклала на стіл меню. - Можливо вже бажаєте щось із напоїв?

Відчула на собі зневажливо-гидливі погляди дівчат і зацікавлені чоловіків. Особливо одного. Його очі були льодово-синіми, холодними і водночас обпікаючими. Дивилися з прищуром і якось… Не просто із суто чоловічим інтересом, як на будь-яку гарну дівчину, але наче пожирали. Гіпнотизували.

- Води, будь ласка, - голос його сусіда привів мене до тями.

Сподіваючись, що ніхто не помітив, як я зависла, дивлячись у гарні очі незнайомця, я поспішила по воду. Спиною відчувала, що він продовжує дивитися. Шкіра під формою вкрилася мурашками.

Вродливий хлопець. Гаразд, не просто вродливий у класичному розумінні цього слова. А вражаючий. Особливо очі. Я ніколи не бачила настільки виразних та глибоких, як у нього. І такого погляду теж не бачила. Холодного та обпалюючого. Проникаючого під шкіру.

У-у-у, понесло тебе, Шевченко, ой понесло. Давай ще закохайся. Минулого разу була посмішка та ямочки на щоках. А цього разу виняткові блакитні очі. Придумай їх власнику такі самі виняткові якості та втрать голову.

Втім, навряд чи мені загрожує ще раз зустрітися з ним і навіть в іншому випадку... Такі, як він, не звертають уваги ні таких, як я. І воно на краще.

Поставивши на тацю дві склянки з водою, я поспішила назад до столика. І поки йшла знову відчувала на собі погляд незнайомця. Ризикнула перевірити, чи справді дивиться.

Справді.

Вони зробили замовлення. Я його принесла. Потім заповнилися й інші столики і довелося мені поринути у роботу, залишивши спроби крадькома роздивитися незнайомця з очима, як лід.

У нього коротко стрижене і розпатлане волосся. Точнісінько як у героя моєї улюбленої однойменної саги. Тільки чорне, мов смола. І риси обличчя більш мужні та жорсткі. Високі вилиці, квадратне підборіддя, великий прямий ніс. Чуттєві губи. Прокачані м'язи потужного тренованого тіла. Ну, звичайно, він фанат спорт-залу. Але не втупу, як усі ці стрьомні качки, а так, щоб у результаті тренувань все було гарно. Сильною, первісною красою. До якої б підійшли меч та лати.

- І казковий кінь, - пробурмотіла собі під ніс.

Коли йшла до кухні, мене гукнули. Низький, хриплуватий голос, звичайно ж, належав "моєму" незнайомцю.

- Альоно, принесіть, будь ласка, рахунок.

Я принесла. Він засунув у нього пачку двохсотенних купюр, яка навскидку мало не наполовину більша за суму рахунку. Поки я бігала по решту, вони всі пішли. А решти виявилося дві тисячі. Це рівно чверть моєї зарплатні за місяць. Начебто й настав час звикнути до того, що для гостей цього ресторану такі суми копійки, але мене все ще бентежило те, що хтось може дозволити собі разочок добре пообідати за мою зарплатню за місяць.

До кінця зміни я падала з ніг від втоми, зате сума чайових зігрівала душу. Непоганий такий бонус до зарплатні, чесно кажучи. Яка, до речі, і без нього дуже пристойна. Краще, ніж у помічника юриста.

Думки знову повернулися до ранкової розмови з татом і всередині подряпало образою на несправедливість ситуації. А ні я, а ні Лєнка не робимо нічого поганого. І ніколи не робили. З жодною з нас у батька не було якихось проблем серйозніших за дрібні шкільні конфлікти. Ми просто хочемо самі вибирати вектор, яким будемо рухатися в житті, а він ніяк не може цього прийняти.

Не варто було мені йти на цей юридичний. Точніше, не варто було йти на контракт. Не пройшла на бюджет і добре, можна було піти на інший, менш престижний факультет, або на заочну форму навчання просто щоб мати горезвісний папірець. Все одно я не знала чим хочу займатися, а тому факультет був обраний через його престижність. Причому татом. Не мною. І ціною напівголодного життя сплачено контракт. Ось чому я не заперечила? Чому я не можу як Лєна? Вона не хотіла доучуватися до одинадцятого класу і не стала. Сама вибрала коледж, сама туди вступила.

Вкотре пообіцявши собі, що більше не буду ні в кого йти на поводі і що коли свої діти будуть не стану за них вибирати їм професію, я попрощалася з колегами і, переодягнувшись, вийшла з ресторану.

Біля самих дверей, як на зло, на мене чекав Артем. Мій колишній. З яким ми розбіглися два тижні тому через те, що він вліпив мені ляпаса, приревнувавши до адміністратора ресторану. Точніше як розбіглися? Я пішла від нього. А він навіть напрочуд спокійно сприйняв. Не дзвонив, не писав, не переслідував, щоб попросити повернутися. Може й справді зрозумів, що був неправий. Але навіть якщо це так, то нічого не змінювало.