Глава 4

У кабінеті нашого відділу є диван. Невеликий, на три місця, з коричневою обивкою, м'який та затишний. Саме на ньому я і заночувала в ніч на четвер, оскільки їхати додому, щоб через сім годин їхати назад вдруге було якось ліньки. Занадто втомилася. Тому що, окрім дуже і дуже насиченої робочої рутини, був ще довбаний звіт для Тарновського. Зробити який я катастрофічно не встигала, хоч у вівторок поїхала з офісу о десятій вечора. На таксі. Тому що Діма надто втомився на роботі, щоби заїхати і забрати мене. Але сваритися через це було теж ліньки. Не до з'ясування стосунків мені. У мене робота. Звіт. Який кров із носа треба зробити. І я зробила. До пів на одинадцяту вечора середи. Вилизала його буквально, щоб ця сволота Тарновський не зміг ні до чого придовбатися.

Поклавши голову на лікоть, я підібгала ноги і заплющила очі. Диван маленький, не витягнутися. Але навіть якщо б це було можливо, я б не заснула. Тому що надто втомилася і надто на нервах.

Через те, що Діма абсолютно спокійно відреагував на те, що я не приїду ночувати. А колись, пам'ятаю, ревнував до чортиків. Ні, жодних серйозних скандалів та рукоприкладства не було. Я б такого не потерпіла. Натомість були візити на роботу “знайомитися з колегами”, десятки повідомлень, коли я була на корпоративах і приїзди мене звідти забирати та інше в такому дусі.

Коли це скінчилося? Зараз я не могла б згадати точно. Але скінчилося, це факт. Можливо, я просто дурепа і це на краще. Будь-які надто очевидні ревнощі, синонім нездорових стосунків. І навіть небезпечних. Я це знала не з чуток.

Але не запропонувати мене забрати, щоб я провела ніч у своєму ліжку поряд з ним, або хоча б зранку завезти змінний одяг… Це вже не про ревнощі, що минули, як сигнал до стабільних і довірливих дорослих стосунків. Це про пофігізм.

А ще Тарновський. Наша сьогоднішня розмова спливла в пам'яті в найдрібніших подробицях. Викликав мене такий до себе в кабінет посеред дня, причому саме тоді, коли я вирішила перерватися, щоб перекусити.

Але ж ні! Ні! "Зайдіть до мене". Спеціально на "ви".

І ось я стояла навпроти гігантського світло-сірого столу заваленого яблучною технікою, немов він - стійка магазину однойменного бренду. Монітор, мініатюрний системник, миша, клавіатура, зарядка, телефон. Все буквально сяяло чистотою. Ні порошинки. У цьому весь Тарновський. Педант до мозку кісток. Може, вони з Владочкою тому й розбіглися? Він знайшов одну-єдину порошинку на підлозі в їхньому особняку! Хоча, які дурниці! Не Влада ж намивала підлогу в їхньому будинку.

Сам Тарновський розвалився у світло-сірому шкіряному кріслі і дивився на мене так, ніби я була школяркою, що завинила, перед директором.

- Альоно, я переглянув відеозапис “зуму”. Тетяна ніяка взагалі. На якій підставі вона є твоїм заступником?

Втішилася, що запис попросив, ага. Тільки ось винною виявилася саме я.

Льодовий погляд прибив до підлоги. У роті пересохло, язик прилип до ньоба. Стало дуже спекотно і водночас дуже холодно. До нервового тремтіння.

- Вона має великий досвід роботи, - промимрила я перше, що спало на думку, - Працює довше, знає більше нюансів…

- Нюансів чого конкретно, Альоно? Того, як невиразно мимрити не зрозумій що клієнту?

Траплялося, що начальство мене вичитувало. Іноді за справу, іноді за компанію. Як у всіх. Але ніколи раніше від різкого тону на мої очі не наверталися сльози. Та я взагалі жодного разу не плакала через роботу.

- Судити про професіоналізм співробітника виходячи тільки з однієї-єдиної зустрічі дуже короткозоро, Богдане Сергійовичу, - тремтячим голосом сказала я, піднявши голову. - Клієнт великий, складний, людський чинник…

– Причини некомпетентності співробітника мене не цікавлять, – знову перебив він. - І те, як його безпосередній керівник її виправить – також. Головне, щоб виправив чи знайшов іншого. Інакше іншого знайду я. Але це так, для інформації. Щодо Тетяни – результати її роботи з вашого звіту покажуть більш повну картину, згоден. До речі, на якому він етапі?

- Буде готовий у строк, Богдане Сергійовичу.

- Чудово, - куточки чоловічих губ злегка здригнулися в напівусмішці. - Тоді на цьому все, можете повернутися до роботи.

Від спогадів знову заколотилось серце і по тілу прокотилася хвиля неприємного тремтіння. Мене розпирало від безсилої злості. На себе, на Діму, на Тарновського! Як же все дістало!

Я встала з диванчика і попрямувала до офісної кухні. Це було невелике приміщення, половину якого займав прямокутний стіл з десятком стільців. Він був, мабуть, з тих часів, коли компанія ще не оплачувала обіди для співробітників, і всі приносили свою їжу. Ще в кухні був холодильник, кулер із водою та чайник. У настінній шафці зберігалися різні сорти чаю, кави та снеки. На стільниці біля мийки була підставка з невеликим набором посуду.

Насипавши в чашку м'яти, я налила в чайник води і ввімкнула його. Шкода, у мене не було хоч крапель якихось заспокійливих. На таких нервах не заснути, отже видок завтра буде ще той. І це з огляду на те, що замість душу мені дістанеться лише умивальник в офісному туалеті. І одяг буде той самий…

- Що тобі завадило попросити Діму заїхати та забрати тебе, або привести вранці змінні шмотки? - пробурмотіла собі під ніс.

Залила листя окропом і з філіжанкою в руках пішла назад до кабінету. Прилаштувала її на підлокітник і, знявши взуття, залізла на диван з ногами.

Ось саме - попросити мені не заважало нічого крім образи на вчорашню відмову забрати мене через втому та бажання отримувати від коханого чоловіка турботу не на власне прохання, а просто тому, що він сам хоче і вважає за потрібне її давати. Але це все у казках. У книжках та серіалах, які так любить Світлана. У житті люди не схильні напружуватися якщо можна цього уникнути. Чи не попросила? Значить, і так нормально. І кого мені в такому разі звинувачувати, крім себе? От якби я попросила, а Діма знову відмовився, тоді були б причини для образ. Я теж, буває, відмовляюся щось робити, готувати вечерю, наприклад, якщо занадто втомилася цього дня, але роблю це наступного. І Діма нормально це сприймає. А що я?