Глава 2

Сережки були гарні. Витончені "протяжки" білого золота з великими камінцями біля основи. У теплому світлі двох свічок на столі ресторану вони дуже гарно виблискували в тій самій коробочці, що вчора випала з Діминої кишені. Там була не обручка, так. Тому дарма я не стала дивитись, щоб не псувати момент. Бо моменту не сталося. А так би не чекала. І не раділа б, як дівчисько перед першим побаченням, коли Діма заїхав за мною на роботу ввечері і повідомив, що сьогодні ми їдемо вечеряти до ресторану.

– Тобі що не подобається? - на обличчі Діми засмучення.

Чи не подобається мені? Ну… Сережки красиві. І не дешеві. У тому числі для Діми, враховуючи, скільки він заробляє на своєму кіоску з запчастинами на авторинку і який скрупульозний у витратах через те, що відкладає на квартиру. Це приємний подарунок. Але не обручка. А ми чотири роки у стосунках, два роки з яких живемо разом. Мені двадцять дев'ять, а йому тридцять один.

- Дуже подобаються, дякую, любий, - я перегнулась через стіл і легенько поцілувала чоловіка, вигравши тим самим кілька хвилин, щоб впоратися зі своїм виразом обличчя.

На ньому не повинно бути написано того, що я чекала на обручку і розчарована тим, що отримала замість неї золоті сережки. Коштовності як подарунки від чоловіків рідкісне явище в моєму житті. З тих пір як…

Ну от треба було саме в цей момент пригадати фізіономію Тарновського? Коли і без неї на душі шкребуть кішки.

- Якщо не подобаються, то можемо повернути.

- Та ні, що ти… Дуже подобаються, Дімо. Чому ти думаєш інакше?

- Я ж тебе знаю, - промовив він і сумно посміхнувся краєчком губ.

- Дімо, у мене начальник новий. "Джинікс" продали. Ось. Я трохи розгублена через це. Нова мітла, всі справи. І ще сьогодні перший день після відпустки.

Про те, що новий бос є моїм колишнім я промовчала. Ця інформація Дімі ні до чого. Та й він у принципі не в курсі деталей про наші стосунки з Тарновським. Про них ніхто не знає. Ніхто крім мене та моєї сестри.

- Бідолашна моя маленька. Ти, мабуть, хотіла додому і спати… Я не найкращий момент вибрав. Хотів їх на річницю подарувати, таки чотири роки з дня знайомства, але не дотерпів.

- Не вигадуй. Все чудово.

Саме так. Чудово. Тому що мій хлопець звертає увагу на мій настрій та стан. Але не сердиться, що не впала в шалене захоплення від його жесту, а співчуває. Чи це не одна з ознак того самого кохання, якого я так хотіла і яким не можуть похвалитися багато жінок, які отримали штамп у паспорті не вчора, а пару-трійку років тому? Що він взагалі змінить, цей самий штамп? Нічого від слова зовсім. Тільки статус, який все одно не гарантує нічого. Та й нащо мені зараз пропозиція руки та серця разом із весільною тяганиною? Відпустки цього року мені вже не світить, то як би довелося все встигати, скажіть на милість? І потім ... Я тільки недавно здобула свою посаду. Зубами вигризла, якщо точніше. А де весілля, там і дитина. Декрет. Мені ж непогано б ще трошки попрацювати.

Саме так! Попрацювати! У цій компанії. В яку мене приймав на роботу Олександр Олександрович. В якій він призначив мене на керівну посаду. Якщо ні з того, ні з цього піду, то підведу його репутацію. А я – професіонал і не можу так вчинити. Було б чого. Ну, збіглося так, що моїм босом став колишній. І що з того? Все давно в минулому. Він мене може взагалі не пам'ятає. Точніше, швидше за все, не пам'ятає. А навіть якщо і пам'ятає, то повторюся, все давним-давно у минулому. Він для мене нічого не означає, як і я для нього. Ми чужі люди. Просто бос та підлегла. І все.

Заспокоєна прийнятим рішенням, я всунула у вуха сережки, покрасувалася перед Дімою, потім доїла карбонару, допила вино і ми поїхали додому. Там був теплий душ та теплий секс.

П-ф-ф-ф. Теплий секс! Здається, хтось перевтомився в перший після відпустки робочий день, який гірший за апокаліпсис.

Вранці прокинулася рівно о п`ятій п'ятдесят п`ять, а саме за п'ять хвилин до будильника. Подібне за мною було рідко. Наприклад, якщо його дзвінок означав необхідність підвестися з ліжка, щоб поїхати в аеропорт і вирушити в якусь подорож. Ну або пару-трійку років тому я могла прокинутися сама, якщо мала бути дуже важлива зустріч, що викликає в мене нервозність. А так із царства Морфея мене міг вирвати лише ненависний сигнал будильника. Совою я не була, але комфортним часом для пробудження була восьма година ранку, а не шоста. Саме в цей час я вставала у вихідні.

Скасувавши сигнал будильника, я поцілувала сплячого Діму і вибралася з ліжка. Прийнявши душ, поскакала на кухню готувати сніданок, що став традиційним останнім часом - вівсяноблін з курячою грудкою, сиром і овочами. Включила кавоварку, поставила під неї дві чашки. Мірний гуркіт вже сам по собі бадьорив і піднімав настрій тим, що віщував найсмачніший напій незабаром. Каву я любила. І саме тому з першої своєї зарплати керівника купила її - дорогу та наворочену кавомашину. Діма сказав - надто дорого і ми через це навіть трохи посварилися. Так, він мав рацію, але хіба в нас не одне життя, щоб хоча б іноді купувати те, чого хочеться, а не тільки те, що підходить за ціною?

- Доброго ранку, - зайшовши в кухню Діма, обійняв мене за плечі і поцілував у щоку.

Сівши за стіл, розблокував телефон і почав гортати стрічку новин. Я поставила перед ним тарілку з млинцем, прилади та чашку з латте. Помилувалась пару секунд на високу пишну пінку, збиту капучинатором. М-м-м, смакота.

- Альоно, давай цього місяця ти комуналку оплатиш, ок? - не відриваючись від телефону, сказав чоловік, - А то в мене голяк по грошах. Все на сережки витратив, адже ти так хотіла щось подібне у подарунок, а вони дорогі.

- Звичайно, - машинально озвалася я.

Відділила виделкою шматок млинця, відправила до рота. Відчула присмак гіркоти. Ось якось… Обов'язково було говорити саме так? Наче я могла б відмовитись це зробити. Ми квартиру орендуємо навпіл, я часто купую сама продукти і в покупку машини - чорної "короли" дві тисячі п'ятнадцятого року випуску - також частково вклалася. Звичайно ж мені, як і будь-якій жінці, хотілося, щоб мій чоловік мене повністю забезпечував, але ж ми живемо не в казці і Діма не мільйонер, зате любить мене. А я його люблю.