Глава 1

- Альона? - кінчиками пальців з убивчо довгими нігтями, вкритими червоним лаком, Таня торкнулася мого плеча, привертаючи увагу. - Ау-у-у! Ти тут?

- Дай закінчу, Тань, дві хвилини, - пробурмотіла я, не відриваючи погляду від монітора комп'ютера.

Перший день після відпустки це гірше за апокаліпсис. Особливо коли ти – керівник відділу корпоративних продажів. Особливо коли відносно недавно.

- Та що ти зараз зібралася закінчувати? На нараду ж час, Альоно!

- Наради по вівторках, - пробурмотіла я, продовжуючи друкувати.

- Ти в "Бітріксі" повідомлення не бачила чи що?

Щиро кажучи, не бачила. Я взагалі там лише робочий день розпочала і все. Тому що роботи стільки, ніби мене не було не два тижні, а два місяці.

- Ну ти даєш. Нас же продали. Ну, тобто, “Джинікс”. І нарада для знайомства із новим власником саме сьогодні. Точніше просто зараз. Чому ти так дивуєшся? Начебто ти не знала, що нас збираються продавати...

Від останньої частини фрази просто таки віяло глузуванням. Мовляв, як так, ти керівник відділу, а не знаєш того, що знаю я - твоя підлегла. Таня ніяк не може пережити, що крісло боса дісталося мені, а не їй. Яка працює в компанії "аж" на два роки довше за мене та ще й старша на чотири роки, і якій його обіцяли абсолютно всі рівно до того моменту, як я... Ай, яка різниця? Не змириться найближчим часом, зроблю так, що шукатиме нову роботу. І крапка.

- Тримати в голові всі чутки немає можливості, аж надто багато роботи. Навіть у відпустці, - солодко посміхнулася я, натякаючи на те, скільки разів вона мені дзвонила з запитаннями.

- Ну, це не просто якісь чутки. Це новини про дуже суттєві зміни, які, коли відбудуться, то можуть торкнутися всього і всіх, - звузивши очі, процідила крізь зуби жінка. Акцент зробила на "всіх". Це натяк зрозуміло на що. Типу може скоро ти вже не будеш босом. Ну ок, побачимо.

- Ти права. Дякую, що повідомила про ці зміни, коли вони сталися. Окрім іншого, саме для цього і потрібні підлеглі, - із задоволенням спостерігаючи, як обличчя Тані пішло червоними плямами, проспівала я.

Заблокувала комп'ютер, взяла зі столу блокнот та ручку та піднялася. Обсмикнула поділ кремової сукні-сорочки, плавним рухом поправила зачіску. А потім рушила до дверей слідом за Тетяною. Іра зі Свєтою одразу приєдналися. Ще один менеджер - Віра якраз пішла у відпустку. Так, у мене невеликий відділ. Але, повірте мені, керувати від цього анітрохи не легше. Тим більше, у двадцять дев'ять років. Тим більше коли двоє з чотирьох підлеглих за тебе старші. Але нічого, я справлялася.

Ми пройшли коридором до конференц-зали. Там уже зібралися майже усі співробітники головного офісу нашої компанії. І бос – Олександр Олександрович – теж був на місці.

- Дорогі колеги, всім добрий день, - сказав він, коли зібралися всі. — Ви вже знаєте, навіщо я зібрав вас тут. "Джинікс" - це моє дітище, якому я присвятив довгих п'ятнадцять років життя. Починав із невеликої кур'єрської служби доставки, що працює лише у столиці, а тепер у нас десятки філій по всій країні.

Начальник говорив та говорив. Було легко зрозуміти його емоції. Як це - розлучатися зі справою, яку сам створив з нуля і якій присвятив багато років.

- Але, настав час вирушати на спокій, відходити від справ. Саме тому я прийняв пропозицію щодо продажу компанії.

Жаль було з ним розлучатися. За три роки, що я тут, ми чудово спрацювалися. А тепер бери та звикай до нового. Нова мітла, всі справи. Не те щоб я надто сильно боялася звільнення з тим, що моєю роботою задоволені, проте…

Якби я не сиділа за столом, то цілком могла б і впасти з висоти своїх десятисантиметрових шпильок, коли двері до конференц-зали відчинилися і в неї увійшов…

- Дорогі колеги, хочу представити вам нового власника “Джінікса”. Тарновський Богдан Сергійович, прошу любити і шанувати.

Шанувати, ага. І любити. Останнє якраз про мене зразка семирічної давнини. Дурне дівчисько, що втратило голову від блискучих льодово-синіх очей з зухвалим прищуром і ще більш зухвалої манери поводитися так, ніби може все. Хоча, він, Дан справді міг все…

Лінивою ходою, він наблизився до столу і плавно влаштувався в кріслі, що порожніло біля Олександра Олександровича.

- Всім добрий день, - промовив низьким, хриплим голосом, повільно обвівши поглядом присутніх. Лінивим, впевненим поглядом, який не затримався на мені ні на мить довше, ніж на інших. Не впізнав? А з якого дива повинен? Скільки в нього було таких, як я - дурних дівчаток "не з його кола", які потрібні для тимчасових розваг?

- Радий всіх бачити та хочу познайомитися з кожним особисто. Олександре Олександровичу, представте, будь ласка, своїх співробітників.

Йому тридцять шість. І кожен із цих років однозначно пішов на користь. Зробив ще різкішими риси обличчя, ще впевненішим погляд, ще ширшими плечі і загалом фігуру потужнішою. Надав лиску, якого не було у тридцять. Чорне волосся з модною стрижкою ідеально укладене. А ні сліду від навмисної розпатланості, яку я пам'ятала. Замість чистої виголеності на його впертому підборідді тепер густа доглянута щетина. Через неї  він виглядав старшим. У хорошому сенсі, який про спроможність і впевненість, що завтра неодмінно буде ще більше хліба з червоною ікрою.

Під сірим літнім піджаком промальовувалися м'язи. На манжетах дорого поблискували запонки, а під ними виднівся масивний дорогий годинник. Картьє. Я це зрозуміла не тому, що знавець. Куди мені? Просто він був майже ідентичний тому, що оздоблював його зап'ястя тоді, сім років тому.

- Альона Шевченко, керівник відділу корпоративних продажів, - я ледь не здригнулася від звуку свого імені. Почервоніла від розуміння, що навряд чи те, як я вирячилася, сховалось від льодово-синіх очей з зухвалим прищуром, що залишив навколо них зморшки, які так пасували своєму власнику.

Який мене не впізнав.

Підвівшись на ослаблих ногах, я пробурмотіла щось на знак вітання, дивлячись прямо в синій лід чоловічих очей. У якому не було абсолютно нічого, крім того, чому личить бути у такої людини, як Богдан Тарновський.