РОЗДІЛ 8

Ітан

На щастя, на відміну від того, що вибрав мій дід, цей виклик не потребував кривавого ритуалу. Взагалі нічого надскладного, на справді. Я навіть спочатку не повірив, та однаково слово в слово слідував інструкціям Акселя. 

Добре, що Нене пішла, і позбулася інших слуг у маєтку. Було б недобре, якби мене хто-небудь побачив.

— Ти впевнений, що усе спрацює? — спитав я, виводячи руни на підлозі й запалюючи свічки.

"Ні, мені просто подобається дивитися як ти повзаєш навкарачки, — пирхнув Аксель, — Що за дурні питання?"

Я проковтнув різкі слова, що могли б відбити його бажання допомагати мені, й довів пентаграму до ідеалу. На щастя, креслення мені завжди добре вдавалися. Хай то магічні формули, руни чи печатки.

Наповнити їх силою — то вже інше питання. І, на жаль, тут я не мав впевненості в тому, що усе спрацює як слід, адже не був знайомий з магічним резервом Лілії, і не знав чи стане цьому тілу сили.

"Стане-стане. В тобі стало трохи менше зросту, але резерв не настільки відрізняється... Принаймні від твого старого тіла".

Стиснувши губи, я зітхнув і сконцентрувався. На щастя, Аксель замовк, бо на цьому етапі будь-яка помилка могла геть усе зіпсувати, й притягнути у цей світ... Ну... Навіть не знаю. Щось недобре.

Витягнувши руки, я став повторювати заклинання, яке продиктував мені помічник Ліонеля, спрямовуючи силу у символи.

Пальці трохи тремтіли від напруги, а на лобі проступили краплини поту, однак я продовжував, допоки останній клаптик пентаграми не поглинули тіні, аж тоді звідти, наче з якоїсь нори, виліз темноволосий юнак в окулярах.

Випроставшись, він обтрусив дивний сірий костюм від неіснуючого пилу, та всміхнувся, такий само самовпевнений, як я собі і уявляв.

— Ти хотів сказати "Неймовірний красень"? — нахабно кинув він.

Я залишив його заяву без коментарів, хоча, мабуть, зовнішність Акселя дійсно можна було назвати приємною.

— Вітаю, — натомість видушив я, — Як і домовлялися, можеш залишатися тут стільки, скільки буде потрібно. Я попереджу головну покоївку, вона підготує для тебе усе необхідне. Тепер до твоєї обіцянки...

— Так-так, — відмахнувся він, заховавши руки у кишенях штанів,  — Я знайду твою піксі, щоб ви з колючкою могли помійнятися, перш ніж ви вколошкаєте одне одного. Але мені знадобиться трохи часу...

Його байдужий тон викликав в мене хвилю роздратування. Біль у животі та попереку знову нагадав про себе, а ще я не додумався прихопити із собою більше гігієнічних прокладок, тож, певно, скоро моє спіднє буде нагадувати місце злочину. 

Хотів я того чи ні, я розумів, що мені доведеться повернутися до кімнати Лілії, принаймні щоб врятувати себе від такої ганьби.

— Так, жіночий організм — річ складна в обслуговуванні, — гмикнув помічник Ліонеля, втім, в його голосі не було ані натяку на щире співчуття.

Не те щоб воно було мені потрібне.

— Скільки часу в тебе займуть пошуки? — нетерпляче спитав я.

Аксель задумливо постукав себе пальцем по підборіддю.

— Можливо годину. Або день... — помітивши мій вбивчий погляд, він примирливо підняв долоні вгору, — Знаєш, я не фокусник, і не можу дістати ту піксі просто з капелюха...

Не витримавши, я схопив його за комір сорочки, й прогарчав:

— Мені байдуже звідки ти її дістанеш, хоч з мантикорової дупи! Я маю повернути моє тіло, допоки Лілія не рознесла пів міста, або не постраждала сама! Мені. Потрібне. Моє. Тіло.

Міг погляд став геть вбивчим.

— Якщо ти маєш на увазі те, що в мені нарешті прокинулося бажання вбивати — так, дещо я від неї таки перейняв.

Досі роздратований, я різко відпустив його, відштовхнувши, й Аксель спокійнісінько поправив комір своєї сорочки, ніби нічого не сталося.

— Розслабся. Я дотримаюся своєї обіцянки. Зрештою, не в моєму характері засмучувати таких чарівних леді...

За мить в нього полетіла одна з мисок з інгредієнтами для виклику. На жаль, він встиг ухилитися, тоді поправив окуляри та розчинився в тінях.

Чомусь я був впевнений, що про останнє він мені набрехав.

Після зникнення Акселя я взявся за прибирання. По-перше, бо не хотів перекладати це на плечі Нене, а по-друге, бо величезна пентаграма для виклику точно викликала б зайві питання в слуг. Особливо після того випадку з дідом. Однак прибирати довелося руцями, бо ритуал забрав в мене забагато магії.

Поперек від цієї радості, звісно, занив ще дужче, але за півгодини я впорався із цим безладом, і з чистою совістю вийшов з маєтку через вікно на кухні.

Спочатку я подумав, що йти пішки — гарна ідея, нікому не попадуся. Тим паче, вдома я натягнув на ноги хай завеликі, але все ж комфортні домашні туфлі, м'які та теплі. Але вже після десятку кроків біль став настільки нестерпним, що довелось набути вигляду пристойної леді і ловити екіпаж. 

Напевне, даремно я не попросив Нене віддати наказ викликати наш, сімейний.