7.3

Здається, Ліонелеві вистачило, бо більше він голос не подавав, а я рушила слідом за Вейном вглиб клубу, намагаючись не надто на все витріщатися.

На щастя, розпусти, як у деяких фільмах, я не побачила. Принаймні в загальній залі. Та, якщо хтось щось і робив за зачиненими дверима, я точно не мала наміру доєднатися.

"Та, було б ніяково потай наробити Ітанові спадкоємців на місцевій оргії", — гмикнув Вед.

Вибач, Найсвітліший, але я не цікавлюся іншими жінками. Тож оргії мені не світять. Та й взагалі... Фу! Тут що, нема контрацепції? 

"Якої високої ти думки про розвиток цього світу... Зілля є". 

Ага, невідомо наскільки отруйні та небезпечні для репродуктивної системи... Господи, про що я думаю?!

"Про дуже важливі речі, а що?"

Я змусила себе подумки встановити непроникну стіну, аби божественні думки не збивали мене з пантелику, і зосередилась на Вейні. 

— Що ж, раз ми вже сюди прийшли... Що робитимемо? Бо поки що мені відверто нудно... Як завжди в таких місцях, — сказала я. — Та й навряд чи місцеве товариство дуже мені раде. 

Тож, можливо, варто привітатися з ними, а тоді забратися звідси куди подалі, доки я ні у що не влипла.

Вейн задумливо роззирнувся, ніби сам не впевнений у тому, чим хоче зайнятися.

— Ну, давай не будемо поспішати із висновками. До того ж, ти маєш тут стільки ж прав знаходитися, як і інші... Але, якщо побачиш тут когось з першокурсників — не соромся відвісити їм прочухана.

Він трохи почухав носа, а тоді додав:

— Для початку ходімо, привітаємося з усіма, а далі... Якщо ти не проти, я краще покидав би вогняні кулі надворі. Не дуже люблю азартні ігри. Та й із зарплатнею викладача особливо не розійдешся...

— Зрозуміл... Гхм. Зрозуміло стосовно першокурсників, — я ледь випадково не бовкнула про свою стать, добре, що бодай язик встигла прикусити. — Що ж, ходімо, привітаємось. А заробітна плата викладача — то сум, вам мали б платити більше. Краще б спонсори на це час і гроші витрачали, а не на те, на що завжди, — я скривилась. 

Поняття не маю, що спонсори і різні впливові ельфи-демони роблять тут зі своїми пожертвами, але певна, що все не чисто. 

— Вогняні кулі, — докинула я, — чудова ідея! 

Сподіваюсь, у мене вони вийдуть... 

"Можливо, мова не про спалення ворогів файєрболом, як любить робити мій тезка Ліонель, якщо ти про нього читала". 

Ні? Дідько. Я засмутилась. 

"Тобі не пасує сарказм". 

Пасує.

"Гаразд, пасує, але, Лілю, май міру!"

На щастя, формальності не зайняли багато часу. Сама думка про те, щоб топтатися на місці, й пів вечора балакати зі снобами про погоду викликала в мене посіпування ока.

Вейн вивів мене на внутрішній двір, на таке собі поле, де інші джентельмени вже кидали вогняні кулі, спостерігаючи за тим, як ті збивають кеглі, і я відчула полегшення: це був практично боулінг, якщо не враховувати ризик підсмалити собі пірʼя.

В голові навіть промайнула думка зробити його металевим, аби точно не можна було пошкодити, але я вирішила, що такої дурниці точно не робитиму. Головне здогадатися, як цю кулю начакловувати. 

"Ти жінка полум'яна, спробуй просто виштовхнути внутрішній вогонь на долоню". 

Що ж, непогана ідея. Я зосередилась, уявляючи, як полум'я танцює на кінчиках пальців... 

— Не боїшся перетворитись на смажену курку, Ітане? — почувся раптом насмішкуватий голос. 

Гхм. 

Здається, зараз у нас буде підсмажений півник. 

"Лілю!" 

Ну що Лілю! Він явно наривається! 

Але я вирішила проявити терпимість, погасила вогняну кулю і повільно озирнулась до нового співрозмовника.

Навпроти мене стояв синьошкірий  демон з невеликим рогом просто посеред лоба. На жаль, це була єдина спільна риса з казковою твариною. Ну може ще хвіст. В іншому він був набагато більше схожий на барана — мав таку ж тупу мармизу.

Вишкірившись, він підкидав на долоні вогняну кулю, ніби приміряючись, й привертаючи до себе увагу інших гостей.

— Не очікував тебе тут побачити, — їдко промовив він, — Що, нарешті виліз з-під спідниці Її Високості, й вирішив соціалізуватися?

— Ти мав би знати, що дорослі чоловіки під спідницями не поміщаються, але звідки ж, якщо ти туди навіть ніколи в житті не заглядав, — промовила я. — А кулю раджу підкинути повище і спіймати рогом, любий друже. Варто перевіряти відчуття, звикати, бо, якщо продовжуватимеш так говорити про Її Високість, вогняні кулі зустрічатимуться з твоїм прекрасним синім обличчям частенько.

Вишкір зник з його обличчя, поступившись місцем ледь стримуваній люті.

— Я дивлюся хтось нарешті відростив ікла. Дивися, щоб тобі їх не обламали, Ітане. Як твоєму діду.

А тоді, замахнувшись, він кинув кулею у кеглі, й збив половину з них.