Розділ 27

– Я б на твоєму місці так сильно не радів, – звісно ж поспішав зіпсувати мені настрій буркотун Васька.

Ми вийшли за двері, і я знов присіла на лавку біля кабінету.

– Слухай, – говорила тихо, щоб ніхто не почув, хоч насправді вже хотілося кричати. – Я й так уся на нервах. Давай без твого вічного фе.

– Це не фе, а моє тобі попередження. Ти, Зоє, дуже смілива і швидко береш відповідальність на себе. Але інколи це працює проти тебе. Цього разу точно. Бо Айвен дуууже підлий. Моя відьма його на дух не переносила та навіть якось намагалася вижити з академії…

– О, – оживилася я. – То може, це він її тойво? – провела долонею по шиї.

– Точно не він, – відмахнувся Васька. – Моя Розалія б ніколи не померла від рук такого слабака. Там отрута була, та ще й такої сили, що навіть ти б її відчула й ніколи б добровільно не випила. Розочку мою до цього змусили, а зробити це зміг би точно не кожен маг. І точно не Айвен.

– Ясно, – зітхнула, бо так би все добре склалося. – Але я все одно не жалкую ні про що. В нас буде нормальна форма. А відпрацювання… Ну що він там може мені зробити? В теплицю до зубатих кабаків відправить? Так в мене вже є досвід. Розберуся, як з клумбою Мелінди, і буде в адептів на вечерю гарбузова каша.

– Е ні, – замахав головою кіт. – Айвен дасть тобі найнеприємнішу і якусь дуже нудну роботу. Він мастак псувати життя адептам і добре знає що кого більше засмутить.

– А ти мастак панікувати й нагнітати, Васька, – буркнула, бо вже починала з цим котом теж нервувати. – Краще розкажи мені щось цікаве, щоб я не думала про найгірші сценарії. От, приміром, скажи, хто той карась в акваріумі?

– Ааа, та це професор Флін. Дуже хороший він. Професіонал своєї справи. Викладає в академії Основи артефакторики.

– А він… нууу… завжди таким був? – запитала, бо цікаво ж що це в них тут таке робиться, що карасі викладачами працюють.

– Нііі, це його дружина прокляла, – засміявся Васька. – Відьма вона природна. А прокльони природної відьми спадають лише, якщо в них є термін і якщо він закінчився.

– За що ж вона так з власним чоловіком?

– Та там така історія, – кіт влігся біля мене на лавці. – Рибалка він завзятий і ще й роботу свою дуже любить. А жінці ж чоловік інколи й вдома треба. В нас тут на острові озеро є. І оце ж Флін після роботи не додому летів, а на озеро те. Вранці до роботи теж часто рибу там ловив. От жінка й не витримала та прокляла його на життя в подобі карася. Десять років має так Флін прожити.

– Жорстока вона, – хмикнула, бо ж могла б хоч на один рік проклясти рибалку того.

– Ага…

За розмовою про магістра-карася час пробіг швидко, і я навіть трохи встигла заспокоїтись. Тому, коли Айвен вийшов і владно махнув мені, щоб йшла за ним, я доволі спокійно рушила слідом.

– І яке буде в мене відпрацювання? – запитала, не витримавши, бо ми з ним вже спускалися до, здається, підвальних приміщень…

– Побачиш, – навіть не глянув у мій бік, а сходи ставали все вужчими й коридори темнішими.

– Наче до сховища академічного непотребу тебе веде, – підказав кіт, коли ми нарешті звернули до темного коридору. Там при нашому наближенні спалахували на стіні факели. Спецефекти по-фентезійному. В кіно таке бачила, після карася вже не дивувало це.

Дійшов до останніх дверей, долонею по них поводив, замки почали клацати й відкриватись.

Всередині, очікувано, було темно і смерділо спертим повітрям.

Айвен зайшов, я за ним. Тут аж під стелею були факели, які дуже погано освітлювали це завалене ящиками й усякими запиленими речами приміщення.

– Так, – сам до себе говорив Мухомор, повільно крокуючи між запиленим мотлохом. – Де ж він? Хм. Був десь тут… А! Ось!

Зелений і магію мав зелену. Випустив з долоні зелені іскри, й ті підняли з підлоги великий ящик зі скляними кульками, схожими на ялинкові прикраси, лиш ці були прозорі та брудні.

Ящик приземлився рівнесенько біля моїх ніг.

– Ось твоя робота на сьогодні, – самовдоволено глянув на мене Мухомор.

– А що робити треба? – дивилася на той ящик і не могла поки допетрати, яку ж підлість підсунув мені зелений.

– Мити, – ще й всміхнувся, падлюка. Клацнув пальцями, й біля ящика матеріалізувалося відро з водою та ганчірками. – Кожнісіньку кульку ти маєш спочатку вимити, а потім дотерти її до блиску, прибравши з неї усю пилюку і розводи.

Чудесно. Я посуд не мию років десять, а тут… кульки.

– А магією це не можна зробити? – поцікавилася без особливої надії.

– Можна, – махнув у відповідь Айвен. – Але навіщо витрачати чиїсь магічні сили, коли в нас з'явилася така ініціативна адептка?

Роздерла б ту усмішку його, від вуха до вуха.

– Скоро буде бал в академії, і у цих кулях сидітимуть світлячки, тому всі вони мають блищати, Зоє. Отож сиди тут й старайся. А я піду поки. Там має бути святковий обід на честь початку навчального року. Шкода, що ти пропустиш і залишишся голодною. Працюй, Зоє. Ввечері я перевірю твою роботу. Двері будуть закриті, щоб ти тут ніде не лазила.

– Еее, почекайте! – закричала до зеленого. – А раптом мені в туалет приспічить?

Він вже майже затулив за собою двері.

– Потерпиш, – кинув наостанок і закрив мене у цьому звалищі…

– Так, Зоє, не панікуй, – задихала глибоко.

– Не панікуй, – повторив кіт. – Краще починай роботу. Бо часу до вечора не так і багато.

– Слухай, я ж магію маю, може, мені нею все якось перемити?

– Зоє, сонечко моє, магією своєю ти хіба все тут розтрощиш, і я не певен, що сама виживеш у цьому замкненому приміщенні.

– Це жахливо, – занила не гірше кота, притягнула до ящика перевернутий порожній ящик і, всівшись на нього, почала мити ті кульки.

Через пів години я була ладна погодитись навіть на ту форму, що дідом смерділа.

– Я тут з цими кульками ще й осліпну, – бубоніла, не зупиняючись натирати чергову. – Можеш хоч світло мені краще організувати? Чи розкажи як це зробити.

– Ти не зробиш, а свої залишки магії я вже давно на тебе витратив, – нудьгуючи під стелею, відповів кіт.