Розділ 26

– Кайрен, відійди, – мовив ректор, поки я все ще не наважувалася відкривати очі. – Я її зцілю.

– Від чого, Едварде? – досить роздратованим тепер мені був магістр. Певно, те переживання й співчуття у його голосі таки мені почулося.

– Від удару, Каю. Вона ж дівчина. Магія така слабка в неї до того ж. Для неї це було травматично.

Відчула, як тепла долоня торкнулася мого чола, й інстинктивно сіпнулася.

– Тшш, – заспокоїв мене ректор. – Я просто приберу набряк.

– Зоя, я в шоці, – прокоментував усе це Васька. – Бачила б ти цю картину. Один злий і сопе, а другий так обережно тебе зцілює. Ти якось дивно впливаєш на них, – додав задумливо.

На це я не витримала й всміхнулася.

– Вже краще себе почуваєш? – почула такий приємний голос Едварда.

– Значно, – мало не промуркотіла там.

Очі відкрила, а він теж усміхається, і обличчя зовсім поруч…

– Я вам тут не заважаю? – противна хмара Кайрен закрила мені весняне сонечко.

– Заважаєш, – ляпнула не думаючи.

Очі ректора трохи збільшилися, і він, забравши свою руку, знову став рівно, тепер нависаючи наді мною. Вони обидва нависали.

– Тобто, еее, я саме до ректора прийшла, магістре Кайрене. І чекала його під кабінетом, – глянула з докором, бо саме його вважала винним у цьому епічному зіткненні лобами.

– Каю, – дружньо і панібратськи звернувся до роздратованого магістра ректор. – Ти йди вже… Я тут розберуся.

Кайрен не вимовив більше й слова, але глянув на мене з такими субтитрами, що серце моє заколотилося знову. Головне ж сам винен і ще й дивиться так вбивчо, ніби я тут йому усе життя зіпсувала. Можу, звісно. Тільки ж поки не починала.

– Як себе почуваєш? – поцікавився ректор, коли грозова хмара Кайрен зникла за поворотом.

– Чудово, ніби й не поцілувалася лобами з магістром, – бовкнула, а потім тільки подумала.

– Ой, Зооояя, ой халепаааа, – занив тим часом Васька.

– Тоді ходімо. Розкажеш що тобі треба було від мене, – Едвард пішов, а я ще посиділа, покліпала, поки не згадала чого взагалі сюди прийшла.

Схопилася й побігла за ним до його кабінету. Але от двері за собою прикрити не встигла. Їх різко смикнув на себе жабоподібний Мухомор.

Ох. Біда. Не вдалося дівчатам його відволікти, а може, і я тут довго завозилася. Це все через клятого магістра Кайрена. Одні проблеми від нього.

– Айвене, проходь, – махнув зеленому ректор. – Зараз з адепткою розберуся, і ми займемось нашими справами.

Ох-ох. Стою, з ноги на ногу переминаюся й нервую страшенно. А зелений цей повільно так до стільця біля столу ректора пройшовся, сів на нього й витріщився на мене єхидно, чекаючи продовження.

Едвард теж зайняв своє місце.

– Слухаю тебе, Зоє, – глянув він на мене.

А мій язик от слухатись мене не хотів. Та ще й кіт збоку нив.

– Не роби собі гірше, Зоє. Подумай про нашу справу. Про світ свій подумай. Ти ж хочеш додому? Не провокуй конфлікти з Айвеном. Він дуже підлий і хитрий струк.

Ага. Струк – це, певно, його раса. Ну що тут сказати… Нормальну расу струками не обізвуть.

Ех. Промовчати б мені. Певно, вибачитись та змиритись би з лахміттям. Це точно б зменшило мої вічні проблеми. Але я так не вмію.

Зітхнула важко. Васька удав, що втрачає від мого виду свідомість. А я почала свою велику боротьбу за форму.

– Скажіть мені, будь ласка, шановний ректоре Едварде, я вам подобаюся?

Ну стартанула я різко, звісно, але така моя була тактика – збентежити противника й, поки він відходить, заговорити йому зуби.

– А вам, заступнику Айвене? – покрутилася для кращого ефекту. – Як я вам?

– Адептко! – аж закашлявся Едвард, поки Айвен намагався не розчервонітись. Червоні щічки на зеленому обличчі виглядали кумедно.

– Що ви собі… – почав, своєю чергою, заводитись Мухомор, але я його перебила.

– Не в тому сенсі, панове, – з докором глянула на обох. – Мала на увазі мій зовнішній вигляд, як адептки академії. Цей величний заклад магічної науки достойний найкращої репутації, чи не так? І потраплянці, як би ви цього не хотіли, є частиною академії. Саме тому вони не можуть… не мають права ходити в дранті та паплюжити таку безперечно величну академію магії. Бо форма – це обличчя навчального закладу. І, як ви встигли помітити, – ще раз покрутилася, – ми значно спростили вам перехід на нову форму для потраплянців. В цьому році на факультативі навчатиметься дуже талановита магічна дизайнерка – потраплянка Рісміноель. Вона здатна змінити форму, зробивши її з тої тканини, яку ви видали. Подивіться, наскільки велика різниця між тим… що я вам недавно приносила, і тим, що вдягнено зараз на мені.

– Це пряме порушення правил академії, – очікувано забубнів зелений, поки ректор уважно мене роздивлявся. Я б навіть сказала – дуже ретельно так роздивлявся.

– Це демонстрація того, як можна без великих затрат змінити форму й більше не паплюжити репутацію академії, – вперто стояла на своєму.

– А як щодо інших? – нарешті заговорив ректор. – Форма у всіх має бути однакова. Ваша Рісміноель зможе переробити абсолютно усю форму?

– Та без проблем, – впевнено всміхнулася. – Ви тільки дайте добро, і вже за кілька днів усі потраплянці матимуть пристойний вигляд. Але, звісно, це її час, і непогано було б хоч трохи винагородити роботу Рісміноель…

– Яка нахаба, – пирхнув зелений.

– Ви не сприймаєте серйозно потраплянців, але ж вони тут, вони є в академії, й ви не можете просто ігнорувати їхні проблеми! – аж голос затремтів. Така я була войовничо налаштована.

Після не дуже довгого мовчання, під час якого я встигла уявити себе в найтемнішому підвалі цієї академії, а Васька супроводжував це своєю симфонією ниття, ректор нарешті заговорив.

– За весь час існування факультативу потраплянців ти, Зоє, перша, хто прийшов його відстоювати. Зазвичай всі просто прагнуть звідти перевестися на один з факультетів або відсидіти необхідні години, й усе. Зізнаюся, цей факультатив до цього часу мене не надто вже й цікавив. Але сенс у твоїх словах безперечно є.