Розділ 25

– Зоя, сонечко моє, – Васька намагався бути улесливим. – Ти можеш мені пояснити куди йдеш?

– Тобі яке діло? – буркнула, не зупиняючись.

– Як це яке? Я маю розуміти…

– Щоб щось розуміти, не треба лишати мене саму у цьому фентезійному злому світі.

– Ага. Хіба світ не треба сам на сам з тобою лишати, – тихо пробубонів.

– Я все чую.

– А хіба я неправду кажу? За такий короткий час ти вже поставила з ніг на голову усю академію!

– Ще навіть не починала, – пирхнула. – Лиш намагаюся тут вжитись.

– І для цього ти зараз крокуєш у напрямку ректорського кабінету? Зоя! Так не можна! Едвард непростий чоловік. Якщо тобі раз пощастило… це не означає, що він терпітиме твої вибрики й надалі.

– Ніяких вибриків, – рішуче крокувала до потрібних мені дверей. – І не пощастило мені, Васька. Просто я правильні речі кажу. Цього разу моє питання ще важливіше…

Церемонія їхня закінчилася доволі швидко і, якщо чесно, була такою ж нудною, як наші шкільні лінійки.

Коли всі починали розходитись, ми з дівчатами вже мали план дій. Вони відволікають зеленого і нашу кураторку, а я слідкую за ректором і роблю спробу поговорити з ним про нашу спільну проблему з формою.

В якийсь момент у тому натовпі адептів я трохи розгубилася й втратила з поля зору світловолосу ректорську маківку, тому довелося знову вмикати навички комунікації та розпитувати усіх підряд, чи не бачили вони ректора Едварда. Так мене й направили до його кабінету.

Зустріч в нього там з магістрами, ну я почекаю поки під дверима. Головне – знову його не проґавити з цим Ваською бу-бу-бу-котом. Відшукав мене й тепер спокою не дає.

– От ти де весь цей час був? Куди тікав? – з докором глянула на кота, прилаштовуючись на лавці біля ректорських дверей.

– Як побачив на кого ти зібралася наїжджати, подумав, що в нас максимум до вечора часу в академії лишилося. Тому вирішив хоч спробувати щось вияснити.

– Шпигував за кимось? – зрозуміла я.

– Шпигував, – тихіше заговорив кіт, наче його крім мене міг хтось ще почути. – І, до речі, недаремно провів час.

– Та кажи вже, нащо ці драматичні паузи? – говорила трохи нервово, бо, по-перше, не люблю очікування, а по-друге, не така я вже й смілива, як, можливо, здаюся іншим. І чим довше отут під кабінетом ректорським сидітиму, тим більше встигну себе накрутити, що в мене нічого не вийде, що я підставлю дівчат і що так і не зможу домовитись стосовно нашої неперевершеної форми.

– Магістр Кайрен був відсутній на церемонії, – почав кіт.

– Я помітила, – ляпнула й прикусила собі язика, дивуючись тому, що я дійсно це примітила…

– Так от, – кіт був такий схвильований, що на мої репліки й уваги не звертав. – Виявляється, до нього з візитом явилася його мамця. Страшна жінка, скажу тобі чесно. Погляд в неї не те що вбивчий, але вклонитись їй захочеш навіть ти. Що казати, мати імператора.

– Ближче до справи, – нагадала, бо Ваську вже понесло в історію.

– Так от, Віталіанна ан Валлорс не покидає спроб женити свого останнього нежонатого сина й отримати від нього онуків. Такі вже от розваги у вельмож.

– Хобі, – махнула з розумінням. 

В нашому світі теж є такі перелякані мами й синочки, які пручаються до останнього.

– Розмову їхню я, нехай простять мене Вищі, мусив, суто з метою розслідування, підслухати. І вияснилося, що у день смерті моєї бідної відьми Кайрен був в імператорському палаці. Мама знайомила його з якоюсь там черговою кандидатурою. Це не так важливо, але…

– Але в нього є алібі, – зрозуміла до чого веде кіт.

– Є безперечні докази невинуватості. Тому, – продовжив Васька, – лишається тільки два підозрюваних…

– Ректор мені не схожий на вбивцю відьом, – тихенько прошепотіла.

– То в тобі говорить підступне й довірливе жіноче око, – пирхнув кіт. – Я б таким впевненим не був. Але скоро відбудеться щорічний бал для меценатів академії, й ти нарешті зможеш зустрітись з останнім підозрюваним. Якщо доживеш, звісно, – скривився кіт.

Я хотіла відповісти та саме у цей момент почула голоси за дверима й причаїлася на лавці, як справжнє мишенятко. Головне – дочекатись, поки всі магістри вийдуть з кабінету, й заскочити туди, поки ректор теж кудись не вийшов.

Захвилювалася шалено. Серце колотилося, наче в горлі. Але варто було магістрам почати виходити… я забула нащо й прийшла сюди. А хто б не забувся?

Картина маслом – поміж кількох магістрів на таких маленьких механічних ніжках з коліщатками з кабінету викочується… акваріум, в якому плаває карась. Їй-богу, такий от звичайний карась! Тільки від цього карася ще й зелені іскри відлітають, які сам механізм пересувають. І говорить карась звичайним таким чоловічим голосом. Магістри просто пішли поруч з карасем по коридору, обговорюючи якісь там зміни у графіках навчального процесу, а я зависла з відкритим ротом…

– Зоя, Кайрен! – вигукнув кіт, я смикнулася, скочила на ноги, обертаючись, і врізалася лобом в лоба Кайрена, який саме нахилявся до мене…

Дзенннь!!!

Не знаю, який він там маг страшний, але лоб в нього залізний. Мені так дзенькнуло, що я й очі закотила, падаючи знов на лавку.

– Зоє! – занепокоєння в голосі магістра говорило про те… що в битві лобами я програла.

– Дивись на мене, Зоє, – наказав Кайрен, беручи моє обличя у руки.

А я то дивлюся на нього, тільки ж бачу зірочки… Яскраві такі. О! Кайрени пішли. Колом таким кружляють… І не один! Мама мія, я стільки Кайренів не витримаю!

Закрила очі.

– Зоє!

– Та тут я, – ледь вимовила, натираючи гульку на лобі. – Просто почекаю… поки тебе стане один…

– Що тут… Зоя? – почула голос ректора, але очі не відкрила. 

Ну їх, ці збірні по футболу з магістрів Кайренів і ректорів Едвардів.

Не життя, а суцільний цирк на дроті. З карасями-магами й твердолобими магістрами. І чого я сюди прийшла взагалі?