Розділ 20

Ролін чекала нас біля гуртожитку. По дівчині й здалеку було видно, що такій різноманітній компанії вона не дуже й рада, але, певно, іншого вибору в неї не було.

Форму ми не вдягали, бо ще ж не почалось навчання.

Так і пішли. Блакитна Ріс, шкіра якої на сонці ще й мерехтіти почала. А та тканинка, що їй одяг заміняла, тепер від кожного пориву вітру змушувала навіть мене коситися на її звабливе тіло. Бабця-герцогиня цокала язиком та шурхотіла своєю сукнею з криноліном. Позаду гриміла своїми залізяками Сана. Ми з Мухою Діді скромненько так йшли останніми. Муха скромненько, а мені просто цікаво було дивитись на цей цирк, тому я прилаштувалася біля сором'язливої чи, можливо, ще й досі наляканої дівчини.

– А ти яка муха? Ну тобто велика чи прям як звичайна муха стаєш? – вирішила підтримати розмову, поки Ролін щось там нам про засновників академії розповідала, про саме подвір'я ще, й тицяла на високі статуї тих самих засновників.

– Я маленька муха, – тихо відповіла Діді.

– Прикольно, – всміхнулася їй. – Можеш усюди літати.

– Я… я боюся літати, – Діді так стиснулася, і я тепер вже була не рада, що почала цю розмову.

– Нуу, ти так не хвилюйся, – спробувала якось втішити… муху. – Людиною теж бути добре. Що ще вмієш?

– Я… інколи я чую чужі думки. Але це не завжди, і я не вмію налаштовуватись, – швиденько додала, коли побачила, як я на неї витріщилася. – Трошки знаю побутову магію ііі, певно, все. А ти? – зацікавлено на мене глянула.

– А я, – задумалася як би їй відповісти, щоб і не збрехати, але й не бути тою самою кількою. Бо муха таки більше всього вміє. – Нууу я відьма, спадкова. Вмію там кулі усякі магічні утворювати. Мало не спалила приймальну комісію, – засміялася, але притихла, коли Діді знову запхала голову у плечі. До чого ж ляклива Муха. Важко з нею мені буде. – Але всі живі, всі здорові, – запевнила дівчину. – Загалом я маю великий нерозкритий потенціал, от! – задерла носа.

Ми рушили до головного корпусу академії, але всередину не пройшли. Два кам'яні воїни, яких я сприймала за звичайні статуї, раптом ожили й перегородили нам дорогу. Один з них вказав списом на нашу Сану.

Ролін обернулася і з благанням глянула на дівчину.

– Тобі треба залишити меч тут.

– Сана буде битись, – не оцінила вона таку пропозицію.

Я підійшла ближче і запитала в неї:

– А як ти приймальну комісію проходила? Теж з мечем?

– Сану не затримували, – коротко, але чітко відповіла жінка-воїн.

– Її проводив магістр, певно, – додала Ролін. – Охоронці їх слухаються, але я лише адептка. Тому, щоб йти далі… Сані треба хоча б меча тут залишити.

Скрегіт привернув нашу увагу. Сана витягнула меча, але, судячи з її пози – не для того, щоб його тут залишити.

– Сана готова, – рішуче заявила дівчина.

Герцогиня закотила очі й почала махати своїм віялом. Блакитна тільки посміювалася, але не втручалася. Діді звично втискала голову у плечі, а Сана вже була тим часом на низькому старті.

От де той кіт літає? Може, його бубоніння б відмовило мене влазити у ці розбірки Сани зі статуями. Але кота не було, тому Зоя залюбки визвалася побути рефері…

– Тааак! А ну всі видихнули, – вийшла й стала між Саною та статуями, які теж вже списи свої для бою приготували. – Саночко, золотко, – глянула на зосереджену дівчину. – Давай ми зараз обережно опустимо твоє дорогоцінне залізо і не будемо провокувати цих триметрових кам'яних дядьок?

– Сана проти…

Гррр.

– Я бачу, – говорила максимально лагідно та навіть усміхалася їй. – Але ти ж маєш розуміти, що вони сильніші. Як ти каміння збираєшся побороти?

– Мій меч нищить граніт.

– Ееем. Чудесно, – продовжувала всміхатись, гарячково обдумуючи наступний хід. Повернулася до охоронців. – Шановні… статуї, а чи не могли б ви прибрати свої милі списи та не лякати майбутніх учениць академії?

– Обережно! – тільки й почула вигук Ролін, а наступної миті статуя взяла й отим своїм списом відкинула мене з дороги. Як якусь кішку з-під ніг.

Образливо, звісно, та коли там було мені подумати про це? Летіла я недовго та й приземлення моє стало значно приємнішим, ніж можна було тільки мріяти…

– Зоя, – приречено так прокоментував ситуацію ректор Едвард, в якого я й влетіла.

Звісно ж, він не впав зі мною. Перехопив прям у польоті й тепер міцно притискав до себе, тримаючи на руках.

– Я, – скривилася, бо вираз обличчя Едварда був далекий від моїх романтичних уявлень.

– Ще навіть навчання не почалося, – якось так з натяком він це сказав.

– Я тут не винна, – від переляку та знервованості мене, звісно ж, понесло. – Як мінімум цього разу. Ваші статуї дуже погано роблять свою роботу. Я, між іншим, хотіла згладити конфлікт. А отой взяв мене і фіть списом своїм. А вам дякую, – всміхнулася. – Врятували мене від жорсткого падіння.

– Едварде? – позаду десь почувся здивований голос Кайрена.

Паскудник. Зіпсував мені такий момент.

Ректор швиденько поставив мене на ноги.

– І ти, – зробив невтішний висновок магістр, підходячи ближче.

А як глянув. Наче я тут з тим ректором непристойностями посеред академії займалася.

– Я, – гордо задерла носа. Перед цим точно не буду виправдовуватись.

– Що тут відбувається? – запитав магістр у ректора, поки навколо потроху збирався народ. Усім було цікаво що тут відбувається.

А я собі подумала, що Васька таки мене прикопає.

– Сам би хотів зрозуміти, – спокійно так і впевнено відповів Едвард. – Відчув нетипову магічну активність стражників і вирішив глянути в чому тут справа, ну і зловив її у польоті.

Обидва перевели погляд на мене. Дідько! Всі витріщалися на мене. А хіба я мала тут бути головною героїнею катастрофи?

Покосилася на Сану, а та паскудниця вже й меча прибрала і стоять тепер там усі, включаючи й статуї, котрі теж списи опустили, та з цікавістю спостерігають за нами.

Оце я побула рефері. Та ще й бік болить тепер від того списа.

– По-перше, – почала, скаженіючи від тотальної несправедливості. – Я тут не причому. Просто намагалася не допустити кровопролиття. По-друге, ваші стражі тупі.