Розділ 19

Муху від нашої уваги врятував стукіт у двері.

– Прошу, – поважно дозволила увійти герцогиня.

– Треба тебе кудись від них відселити, – тим часом літав поперед очей і бубонів собі під носа кіт.

Двері прочинилися, і до нас, заглядаючи у теку з папірцями, зайшла адептка – темноволоса дівчина у красивій формі з золотою вишивкою та гарним кроєм.

– Кімната номер двадцять чотири. Я ваша, – зависла трошки, коли голову підняла. Певно, така цікава компанія в одній маленькій кімнатці й для цього світу теж диковина.

– Ееем… Я ваш куратор, – продовжила вже нервуючи та помітно смикаючись. – Зараз ми з вами познайомимось і потім відправимось вивчати саму академію. Я Ролін, адептка четвертого курсу факультету артефакторів.

Сана вирішила не чекати дозволів і пішла знайомитись першою. Все як і зі мною. За руку вхопила, потрусила нею й гримнула:

– Сана. Воїн Сана.

Дівчина аж свою теку з папірцями випустила й за якийсь зі своїх амулетів на шиї вхопилася…

А наша “добра” Сана присіла, все позбирала й тикнула їй у руки.

– Що ж, – видихнула Ролін, смішно так кліпаючи очима. – Продовжимо.

Поки вона знайомилася з іншими потраплянками, я все думала чи теж такою зі сторони переляканою була, коли сюди зайшла.

А потім черга дійшла до мене.

– Зоя, відьма я, – представилася відразу ж, як Ролін перевела на мене погляд.

– Зоя? – перепитала та. – Руденька потраплянка, що підпалила зачіску нашій Ларіанні?

– Слава про тебе шириться швидко, – хмикнув Васька.

– Не я, моя кулька магічна. Це абсолютно випадково вийшло, – трохи хоч спробувала відбілити свою катастрофічну репутацію.

І саме в цей момент двері знову відчинилися, й у кімнату без стуку влетів спітнілий комендант Олівер… Зі згортком у руках.

– Тиии, – прохрипів, витріщившись на мене.

– Зоє, в нього погляд убивці, – Васька насторожено прокоментував появу коменданта.

Я ж тим часом вирішила постояти біля доброї Сани… Про всяк випадок.

– Я перепрошую, – отут здивував комендант. – Я не ту форму тобі видав. Та була з полички для прання. Ось, – висунув уперед згорток. – Новесенька і дууууже чиста. Пахне квітковим збором.

Невже йому про діда розповіли?

Нерішуче наблизилася й забрала в нього форму.

Комендант явно мав бажання роздерти мене тут і зараз, але вперто тягнув на своє перекошене обличчя ввічливу посмішку.

– Сподіваюсь, більше претензій немає? – запитав, ледь стримуючи себе.

– Немає. Кажи, немає. Не провокуй його, давай доживемо хоч до вечораааа, – Васька тільки заважав мені думати, але все-таки вирішила не доводити коменданта до сказу й задоволено махнула головою.

– От і чудово, – кинув і вилетів, гримнувши дверима.

Звісно ж, всі з цікавістю косували на мене. І наша кураторка, і навіть Муха Діді перестала притискатися до кутка й зробила декілька кроків, щоб краще бачити що ж відбувається.

– Що? – насупилася, як їжак, бо така увага від усіх відразу дратує. – Форму дали мені брудну. Але й нова не краща. Сіре і негарне ганчір'я.

– Це зроблено для того, щоб факультатив можна було відрізнити від адептів факультетів академії, – кураторка вирішила пояснити цю тотальну несправедливість. Краще б уже мовчала…

– Тобто ми як нижчий прошарок суспільства тут? – герцогиня аж на ноги піднялася й гордовито так згори вниз глянула на Ролін. – Та в мені сили більше, ніж у деяких ваших магістрів. І я не носитиму одяг служниць.

– Сана злиться, – вирішила додати від себе наша воїтельниця. – Треба шкіра для заліза, – погриміла вона своїми обладунками.

Ми з Мухою ввічливо мовчали, а хитра блакитна загадково всміхалася.

– Я це не вирішую, – запанікувала Ролін, задкуючи до дверей. – Моє діло показати вам академію. А форма така, бо вас мають розрізняти й за потреби контролювати ваші незвичні сили. Ви зараз фактично на адаптації у новому світі, тому не за форму думайте, а за те, як пристосуватись, щоб вас не затримували за порушення правил і щоб у вас не забрали ваші сили примусово. Чекаю усіх на вулиці!

Оце все пропищала й швиденько втекла за двері.

Сана загарчала.

– Ой-йой. Діла не буде, – тим часом мовив мені на вухо кіт. – Зоє, я тебе благаю, стримайся і не нароби дурниць. А я полечу за Меліндою. Тебе треба терміново переселити… Поки вас усіх не відправили у підвали.

– Мовчу і нікуди не лізу, – махнула до Васьки.

Той, щоправда, зовсім не повірив, але виходу в нього не було. Тому він скривився наостанок і полетів за Меліндою, знову залишивши мене тут саму.

Я ж, якщо чесно, думку Васьки не розділяла, і компанія ця мені чим далі, тим більше подобалася. 

По-перше, неабиякий захист. Та хоча б за Саною можна сховатись від практично усього, що може на тебе летіти. По-друге, я собі на їхньому фоні вже здаюся цілком нормальною у цьому фентезійному світі. 

Але з Ваською сперечатись не стала. Можливо, йому й видніше, як буде краще те розслідування проводити. Увагу привертати й справді не дуже хотілося. Воно от якось саме так виходило. Та й розмова з магістром мене нервувала. Трошки відчувала я провину за свою нестриманість, а ще прям присмак проблем, що насувалися на мене з боку магістра. Вийде ще мені боком та наша розмова. Тут і відьмою бути не треба. Передчуття великої дупці неймовірно шалене.