Розділ 18

До гуртожитку не добігла нууу, може, кілька метрів. Наздогнала мене кара цього світу, в подобі верескливого привида кота.

– Анууу, стій, паскудниця, – почула Ваську зі спини й таки завмерла на місці, бо ж трошки відчувала за собою провину. Не варто було пертись до ректора.

– Стою, – тихо мовила, підіймаючи руки й заразом дивлячись чи ніхто не бачить мого спілкування з повітрям.

– Ти де була? – вилетів поперед мене й очі такі великі зробив, що я за нього прямо почала переживати.

– Тихо-тихо, – миролюбно так всміхнулася. – Ти чого так нервуєш? Все нормально. Академія ще стоїть, я теж жива й не ушкоджена.

– Ой, гореее мені, горе, – завив Васька, а я вже неспішно рушила до гуртожитку. – На кілька ж хвилин тільки залишив тебе. Нащо ти бігала до академії? Я всюди рискав. Шукав тебе. У ректора був. Так і подумав що ти з нього почнеш.І скажи мені, на біса ти йому свою форму лишила?

– Ти бачив форму? – зацікавилася, намагаючись не відповідати на питання, на які я й відповідей не мала.

– Ага. Сидить Едвард у кабінеті, а навпроти нього і комендант твого гуртожитку, і кравчиня, й навіть завідувачку канцелярії викликав до себе.

– Та невже? – зраділа я. – Буде в нас нова форма!

– Ти чого кричиш? – шикнув Васька, і я притихла, бо кілька диваків з рожевою шкірою та вухами-лопухами зацікавлено так на мене обернулися.

Посміхнулася їм та швиденько пішла далі. Це мені на таких варто обертатись, але око вже починало звикати до цієї фентезійної божевільні.

– В нас не нова форма буде, а нові проблеми, Зоє. Едвард сидить і зацікавлено дивиться на те дрантя, яке ти йому притягнула, поки його заступниця Гвендолін Голд, страшна і жорстока жінка, – аж пересмикнуло котом, – дає наганяй там усім присутнім.

– То що в цьому поганого? – от ніяк не доходило до мене. – Воно ж смердить навіть, і ти сам ту форму дрантям назвав.

– Погано те, що ти привернула увагу Едварда, – сварився, поки я вже бігла коридором, шукаючи свою кімнату серед однакових дверей. – Не так треба було діяти нам, Зоє, ой не так. Ти руда катастрофа, а не відьма.

Це ж він ще не знає про мою епічну зустріч з магістром і про розмову нашу. І нехай краще не знає. Бо ще Кіндратій до привида явиться.

– А я й не відьма, – показала йому язика, заскочивши за двері у кімнату...

Як заскочила, так і вискочила на коридор. Подивилася на табличку. Повільно прочинила двері й засунула туди тільки голову.

– П'ята? – поцікавилися там у мене. – Твої речі в кімнаті лежать?

– М-мої, – мусила вже зайти туди й посмішку ввічливу натягнути, щоб не показувати, як мене заціпило від моїх сусідок.

У маленькій вітальні сиділи хто де четверо... еее... нуу, певно, потраплянок.

– Та ти заходь, – бадьоро запрошувала літня жіночка у бальній сукні. Чисто чиясь бабуся з епохи бароко. І зачіска відповідна. – Я Емілія де Буа, герцогиня з Північної фортеці світу стихійних магів Алтарнон. Викинуло мене сюди вибухом після зіткнення двох рівних за силою стихійних енергій. Мушу от тепер проходити навчання, щоб якось в цьому світі жити й мати права. А ти хто?

– Кажи вже щось, – спонукав мене Васька, літаючи десь там позаду.

Розкрила рота, щоб щось відповісти цій ееем бабусі, але не встигла. До мене різкувато підійшла жінка-воїн і, вхопивши мене по лікоть за руку, добряче потрясла нею. Так, що я почала переживати, чи не маю тепер вивиху плечового суглоба.

– Сана, – голосом Ашота з таксі представилася ця мила дівчинка ростом під два метри й мускулами – мрія бодібілдера. – Сана воїн.

Та я вже це й так зрозуміла. На Сані була така кількість шкіри, ременів і металевих пластин, що будь-який косплеєр войовничої амазонки заплакав би від заздрощів. Високі сандалі зі шнурівкою, наручі, широкий пояс із мечем – усе кричало: “Я прийшла поставити цей світ на коліна”.

– Та не бійся ти так, – мелодійно заговорила краля з блакитною шкірою, яку місцями покривала срібляста сіточка. – Сана добра і не дуже нас усіх розуміє. Вона з Дикого світу завойовників. Там інші методи комунікації діють.

– Сана добра, – погодилася Сана й замахала енергійно головою, а меч позаду лязгав, натякаючи, певно, на її доброту.

– То як тебе звати? – блакитна граційною ходою підійшла і з цікавістю підняла двома своїми витонченими пальчиками пасмо мого рудого волосся.

– Зоя, – ледь змогла вимовити, бо ж очі розбігалися.

З одного боку “добра” Сана нависає зі своїм дружнім мечем. З іншого – блакитна ця, немов отруйна змія, в'ється біля мене, зачаровуючи мій погляд своїм дивним тілом, яке тільки шматочок шовкової тканини на сріблястих зав'язках прикриває.

Ще ж герцогиня-бабця уважно так вивчає мене у свій золотий монокль... а у кутку на мене великими очима дивилася дуже налякана дівчина. На перший погляд, звичайна людина. Але щось таки мені підказувало, що це не так.

– Цікаво, – промуркотіла блакитна, повівши носом. Принюхується чи що?

– Цікаво, – гигикнула Сана.

– Я Рісміноель з планети Піксі, – продовжувала говорити блакитна. – Можеш казати на мене Ріс.

– Ріс, – повторила Сана, помітно вже дратуючи блакитну, але меч таки, певно, сприяв загальній доброзичливій атмосфері.

– А ти звідки і які сили маєш?

– Відьма, – підказував мені кіт. – Кажи відразу, що ти відьма.

– Помовч, – забувшись, шикнула на Ваську і, звісно ж, спіймала на собі зацікавлені погляди.

Ех. Хотілося б хоч на сусідок справляти нормальне враження, але не судилося...

– Я з Землі, – бадьоро їм всміхнулася. – Хоч ви, звісно, думаєте, що там вимираючий технологічний світ, але це не так. От я вам живий доказ. Відьма я... спадкова. Дуууже сильна. Маю он кота-привида замість фамільяра. А це вам не жарти. Вищий пілотаж, – навіщось тикнула пальцем угору. – Коротше, сильна я і непереможна. Проклинаю одним тільки словом. Але з сусідками буду доброю. Он… як Сана.

– Сана добра, – відразу ж нагадала вона нам усім.

– Що ти верзеш?! – Васька вже завів свою пісню кота-страждальця.