Розділ 17

Якщо раніше я не була винна у тому, що зі мною траплялося. Нууу, як мінімум могла легко розділити свою провину та хоча б з Ваською, який мене у цей дивний фентезі-світ притягнув. То вже цього разу нарвалася я через власну дурість.

Оце бігла тими доріжками й так уже себе подумки сварила. Ну прямо велика провідниця знедолених потраплянців! 

Якої мами туди поперлася? Дійсно, краще б до коменданта ту форму віднесла, але ж ні! Ми граємо по-крупному. Догралася. Ні форми тепер, ні спокою в серці. Це ж треба, щоб ректор був таким Аполлоном. І той ще чорнявий магістр… Прям доля нас із ним вічно зводить.

От лиш подумала ж і, може, хіба кліпнути встигла, а воно бац – вже не біжу доріжкою до гуртожитку. А стою буквально притиснута Кайреном тим до якоїсь стіни у напівтемній кімнаті, більше на комору схожій. Світло тут було тільки від не до кінця зачинених дверей.

Очі витріщила на фокусника цього і подумала, що краще зайвий раз про нього не думати… бо притягує падлюка магнітом.

– Ти як це зробив? – голос наче не мій, а кішки якоїсь переляканої. – Хіба можна магістрам тут серед білого дня отак викрадати адепток?

– Я тебе не викрадав, Зоє, – промовив, погрозливо так нависаючи над моїм бідненьким слабеньким тільцем. – А лиш арканом перемістив для розмови… щоб не викликати зайвої уваги.

– Уваги не викликав, а от мій сердечний приступ уже на підході! Можеш трошки, – тицьнула пальцем в його чорну гладку сорочку і нігтем надавила, – відсунутись від мене. Я ж не божевільна якась. Треба поговорити? Поговоримо. Що за мода притискати дівчат до стіни й хекати на них?

Мене несло, бо я боялася, а коли мені лячно – язик мій неконтрольований.

Очі магістра знову лізли на лоба. Він відступив, наморщив лоба, відкрив рота, щоб щось сказати, закрив рота, задумався. Хотів мене перебити, але все-таки зачекав, поки я виговорюся.

– В мене до тебе є лиш одне питання…

– Я не божевільна, – перебила, бо ну прям читалося це на його обличчі.

Голосно так ковтнув. Щось таке, певно, образливе хотів мені сказати.

– Мовчу, – підняла руки, здаючись, бо зараз ще й придушить тут у комірці.

Ох. А колись мені такі сцени здавалися такими романтичними. Ага. Не треба такої фентезійної справедливості. Цей магістр точно не налаштований мене тут у комірці виціловувати.

Повільно видихнув, відійшов до протилежної стіни й тепер я лиш силует його бачила.

– Тебе підіслала моя мама? – видав раптом щось зовсім неочікуване.

– Приїхали. Яка ще мама? Та я тут нікого, крім он Мелінди і В… еее, – аж спітніла, бо мало про Ваську ж не проговорилася, – і її великої й зубастої клумби, не знаю. Ти ж забрав мій стаканчик з-під кави. Перевірив його? Ніякого там зілля не було. Все вийшло випадково, – розвела руками.

– І біля академії ти випадково на руки мені стрибнула? – зробив маленький такий крок до мене.

– Абсолютно, – махнула головою. – Там було питання життя і смерті.

– І в ректора ми теж випадково зустрілися? – ще один ледь помітний крок.

Ага. Тактика удава – повільно наближається, щоб мені було лячно.

– А про ректора це взагалі смішно, – взяла й зробила до нього крок. Зламала систему. – Я там по своїх справах була. Форма в потраплянців жахлива, і це тотальна несправедливість. І звідки мені було знати, що до кабінету ректора без жодних запрошень влетить цілий магістр Кайрен?

– І ім'я моє вже знаєш…

– То ж я не глуха, – похвалила себе хоч за те, що не Кайзером його обізвала. – Чула, як тебе називають.

– Зоє, – цупко так вхопив мене за підборіддя і змусив дивитись йому в очі. – Я не дурень. Брехню завжди добре відчуваю. Ти щось приховуєш і постійно потрапляєш мені на очі. Якщо тебе з твого світу витягнула моя мама й змушує щось робити… краще розкажи мені про це тут і зараз, – нахилився так прям дуже близько. Так близько, що я аж розгубилася за що мені оце тут і зараз переживати. За шию свою чи за губи…

Вдихнула глибоко й мало там не розпливлася від його дахозносного аромату. Що-що, а парфуми в нього бомбічні.

– Я закохалася, – прошепотіла, так зачаровано закочуючи очі.

І це спрацювало. Відпустив підборіддя і відсахнувся, як від прокази.

– Що ти сказала? – перепитав трохи збентежено.

– Закохалася, кажу… в ректора вашого, – бадьорим тоном мовила. – Едвард підкорив мене з першого погляду, – знову показово очі закотила. – Ах. Чоловік моєї мрії, між іншим, – глянула на притихлого магістра. – Тому, сам розумієш, двох не потягну, – розвела руками.

– Як можна закохатись за хвилину знайомства, – закоротило трохи в голові Кайрена.

– З першого погляду, – ніби дитині малій пояснювала очевидну ж річ. – Тому всі твої здогадки щодо власної персони не мають ніякого підґрунтя. Не знаю, що там задумала твоя мама, але це точно не я, магістре. До речі, є дівчина чи дружина?

– В кого? – витріщився знову.

– В ректора Едварда, – важко зітхнула. – З тобою ми ж все вже з'ясували. На приворот не претендую. З мамою не співпрацюю. І всі зіткнення справді випадкові.

– Ректор Едвард одружений на своїй роботі, – неохоче, але відповів.

– Ясно. То ми вже закінчили? На доріжку повернеш? Чи мені треба самій туди добиратись? Я поки академію вашу погано вивчила, – попередила його, щиро сподіваючись на те, що він поставить мене туди, звідки взяв.

Він мовчав. Просто стояв, про щось там собі думав, дивився на мене і мовчав.

– Справді так Едвард сподобався? – запитав нарешті хоч щось, бо від мовчанки я вже починала нервувати.

– Закохалася, кажу ж, – не бачила ніякої загрози у цій інформації. Хоч, звісно, вона була не дуже правдивою. Ректор тут ще та мрія дівоча, але щоб закохатись, мені все-таки більше часу та спілкування треба. А от щоб відвести від себе підозри магістра, вигадка про кохання з першого погляду прям здалася мені найкращим варіантом.

А він знову замовк…

– Мене там, може, вже шукають, – нагадала про свою присутність. – Потраплянцям мають екскурсію ж проводити, а я тут стою.