Розділ 16

У нас як кажуть? Язик до Києва доведе. От мій чудесний язик і довів мене до кабінету ректора. І навіть не підпалив мене ніхто, поки я добиралася. Народу якось помітно менше стало, тому я, можна сказати, без пригод дісталася до самого ректора… Забула як там його звати.

Всього лиш треба було на другий поверх шикарнючими сходами піднятись, а потім ще здолати не менш розкішний коридор і в самому кінці впертися у золоті двері. Золоті!! Та тут би одної ручки дверної на усю потраплянську форму вистачило!

Ледь стримувала вже своє обурення. Бо криками ділу не допоможеш. Тут треба підключати дипломатію і жіночу хитрість…

Постукала раз, потім ще раз і ще, але марно. Тож вирішила спробувати штовхнути двері, й удача сьогодні нарешті мені посміхнулася.

Не дивно, що ніхто не відповів, бо за дверима була невеличка приймальня. Певно, там зазвичай сидить секретар ректора, але зараз за столом нікого не було.

Я вже хотіла зачинити двері від гріха чимдалі, бо ж не буду я до ректора без дозволу вриватись, але зупинилася, почувши вимогливий наказ:

– Рона, зайди…

Нууу, я не Рона, звісно, та якось те “зайди”, сказане таким дуже приємним оксамитовим баритоном, спрацювало на мене як спусковий механізм.

Штовхнула тепер уже дерев'яні, але дуже такі масивні різьблені двері й таки зайшла…

Зайшла і випала в осад. Мама мія! Цей ректор прям копія відьмака Геральта! Як вони сюди цілого Генрі Кавілла притягнули?

Стоїмо. Він кліпає на мене, бо я ж явно не Рона, а я кліпаю на нього, бо він просто втілення моєї давньої дівочої мрії. А очі! Очі які! Прям океани, в глибині яких ховаються монстри…

Думки в мене були ліричні, а от тіло моє відображало прозу реальності – стояла і витріщалася на зразок чоловічої мужності й краси, та ще й рота від здивування відкрила. Ну бо прям неймовірна схожість була з нашим відьмаком.

– Уважно слухаю, – спокійно так глянув.

А я от раптом розгубилася. Забулася взагалі, чого й прийшла сюди. Оці його очі… В голові одна лиш думка – жонатий чи ні?

– Я… ееее… я тут, – опустила погляд й нарешті згадала про форму ту. – Ось, – витягнула руки з дрантям вперед.

– Що це? – він, певно, й досі мене не виставив за двері, бо теж був ніби трошки шокований.

– Форма, – сказала вже трохи сміливіше. – Кавілл чи не Кавілл, а з формою треба щось робити. – І вона смердить.

– І? – його помітно так плавило від цієї ситуації.

– І це відвертий расизм з вашого боку, шановний ректоре, – ех, викопала собі ямку.

Стоїть, мовчить, вивчає мене. А я ж від таких прямих поглядів завжди нервую. От і понесло Остапа…

– Я все розумію, може бути невеликий бюджет на неперспективних потраплянців. Але ж це відверте знущання. Воно старе і смердить дідом. Подивіться на мене, я молода й гарна дівчина. Хіба це справедливо? Потраплянці теж заслуговують хоча б на нові речі, а не ношені. Пробачте за таку мою нахабність, але ж ви ректор цілої академії. Це ж ваша репутація. Усі такі тут гарні ходять, і разом з тим потраплянці – наче безхатьки на благодійному обіді.

Підійшов, забрав у мене форму, а я відразу руки за спину сховала, бо тряслися як желе у холодильнику.

Тим часом ректор… понюхав форму.

– Чим вона, кажеш, смердить? – перепитав, знову уважно дивлячись на мене.

– Д… дідом.

Мій бойовий запал дуже швидко розчинився у повітрі, а внутрішній голос тоном кота Васьки вже кричав на мене: “Ой дурнеее. Ой нащо ти сюди приперласяяяя”.

– Хм, – чи мені здалося, чи один кутик його рота трошки піднявся, ніби ось-ось і всміхнеться. – Такого ще не було.

Я вже зібралася дременути з того кабінету, поки він не почав виясняти хто я така, і не викинув мене з академії з вовчим білетом. Та саме у цей момент двері до кабінету знову прочинилися.

– Едварде, є розмова… – до ректора, як наче до себе додому, залетів Квазер чи Кайнер… Точно! Кайрен. – А ти тут що робиш? – глянув як на привида якогось.

– Стою, – відповіла нервово, косячись на ректора.

Ох і вляпалася.

– Як вас звати, пані потраплянко? – запитав ректор Едвард.

– Зоя, – відповіла неохоче, вже уявляючи найгірші сценарії свого польоту з цього летючого острова. І пегаса тепер не видадуть же.

– Значить так, потраплянка Зоя, ти поки йди назад у гуртожиток і наступного разу спочатку спробуй розв'язувати побутові питання з вашим комендантом.

– Угум…

Така смілива була у власних фантазіях, поки сексі ректора не побачила. А зі спини ще й магістр давив своїм поглядом. А ми з ним вже як ніби давні знайомі…

Тому ляпнула оте “угум” і вилетіла з того кабінету, як пробка з пляшки. 

Вже у приймальні буквально на секунду затрималася, бо від занадто різкого старту та, може, й від хвилювання мені запаморочилося у голові.

– Що вона тут робила? – почула голос магістра і як мишка причаїлася.

Підслуховувати негарно, але якщо мова там про тебе, можна й трохи придушити свою совість.

– Приходила на форму жалітись. Каже, вона смердить дідом.

– Ким смердить?

– Дідом.

– Яким ще дідом?

– Не маю уявлення. А хто вона така?

– Не маю уявлення.

Певно, час тікати городами, поки вони обоє не мають уявлення.

Зблизилася, хай би йому…