Розділ 14

Добре, що ніхто тут не чув моїх думок, бо точно б у підвал мене запроторили. Але це просто вже було нервове. 

Так, я, звісно, не кисільно-ванільна панночка, та все-таки всього ніби трошки забагато звалилося на одненьку мою потраплянську голівоньку.

– Добре, – тим часом, зітхнувши, мовила Мелінда. – Треба визнати – ми трохи теж винні.

– Трохи?! – обурилася, а вони зашикали на мене, бо хоч на подвір'ї тут було небагато народу, але деякі з цікавістю оберталися на мене. – Та ви винні цілком і повністю. А я якраз, може, саму крапельку.

От така була сердита, що й територію нормально роздивитись не могла. Перед очима все ще диміла та гулька…

– Та ти вже не перебільшуй, – хмикнув кіт, а краще б він мовчав.

– А ти взагалі краще сховайся від мене, – тицьнула на нього пальцем, і мені вже було байдуже, що іншим буде здаватися, ніби я з повітрям говорю. Тут таке дивне місце, що якийсь там уявний, приміром, друг спокійно може бути варіантом норми.

– Ти диви яка, – запихтів кіт. – Ще й погрожує. Та я тебе…

– Ану заспокойтеся обоє, – прошепотіла Мелінда. – Останнє, що нам зараз треба, це привертати зайву увагу. Зоє, ти нас вибач. Я після смерті сестри якась зовсім прибита ходжу. Ми хоч з нею не дуже й ладили, але ж вона була єдиною моєю ріднею. На Василеуса не зважай. Він такий завжди був. Ходімо вже тебе прилаштуємо, а там, у кімнаті, я тобі все трохи детальніше розповім.

Мелінда обійняла мене так по-материнськи й повела до одного з корпусів. Як виявилося, найменшого. Щось там вона з комендантом перебалакала, і той швиденько видав мені цілу важку валізку.

– Там все необхідне на перший час і форма. В потраплянців вона дещо не така, як в адептів академії, але це не так вже й важливо, – приговорювала Мелінда, проводячи мене довгим порожнім сірим коридором. – Олівера, коменданта гуртожитка потраплянців, я дуже добре знаю…

– Коханець її колишній, – бовкнув кіт і отримав вбивчий погляд від Мелінди, але й оком не повів.

– Доведеш мене скоро, – сердито мовила жінка і знов зосередилася на мені. – Загалом, цей гуртожиток найновіший…

– Ага, збудований з гівна і палок, – і не збирався мовчати Васька. – Ректор наш взагалі не бажав навчати потраплянців, тим більше витрачати на них бюджет академії. Тому й форма там просто сіре ганчір'я, і гуртожиток з найдешевших матеріалів збудований.

– Якось це зовсім несправедливо, – в мені стрімко росло обурення за нашу потраплянську долю.

І дійсно почала тепер бачити, що все тут, як в нас у найдешевшому офісі – тримається на матюках і доброму слові. Та й контраст з самою академією колосальний. Там буквально розкіш у порівнянні з цією сірою прозою життя.

– Ну вже як є, – розвела руками Мелінда. – Раніше потраплянців з магічними здібностями взагалі до академії не брали. Їх ставили на контроль, і, якщо ті порушували спокій суспільства, саджали під варту.

Вирішила притримати свою думку при собі… бо там багато було поганих слів.

– Але зараз усе змінилося, – оптимістично всміхнулася мені Мелінда, поки кіт позаду неї закочував очі. – Є гуртожиток, є програма і, до речі, деякі потраплянці, що добре себе показали, переходять вже на постійне навчання.

– Ну мені це не треба, – відмахнулася я, поки жінка прикладала ключ-печатку і відкривала двері з цифрою двадцять чотири.

– Тобі треба було на факультет відьом вступити, – почав Васька. – Але після того, що там було, я, якщо чесно, радію і факультативному навчанню.

Ми зайшли у кімнату з шістьма дверима, одним голим вікном, одним простим столом, одним стільцем, одною шафкою при вході й чимось на подобі дивану по центру кімнати. Чи, скоріш, лавки з подушками на ній.

– Проходь, – бадьоро говорила Мелінда. – Ми, певно, перші заселяємось. Я випросила в Олівера хороший блок. Кімнатки хоч і маленькі, зате одинарні.

Пройшлася тою невеличкою територією, позаглядала за двері й оцінила:

– Одинарні камери.

Ну бо що там було в кімнаті? Ліжко вузесеньке, тумбочка, в яку навіть мій маленький набір необхідних речей не влізе, і шафа для одягу, не надто більша за ту тумбочку. Стіни білі, підлога сіра, вузеньке голе віконце, меблі сірі, постіль біла. Інтер'єрчик – привіт депресія…

Пішла до вбиральні, там взагалі раковина-крапелька і туалет…

– А митись де ми маємо? – повернулася до Мелінди.

– Помивочна одна на поверх йде, – зовсім не порадував мене Васька. Та він і не старався.

– Це не діло, – мовила рішуче. – Треба буде поговорити з вашим ректором.

– Оцього не треба! – запротестувала Мелінда.

– Він наш підозрюваний, забула? – додав Васька. – Тобі його увагу не треба привертати. Вистачить на наші голови магістра Кайрена.

Промовчала, поставивши собі галочку у списку важливих справ. Буду я ще паскудного кота слухати. Він вже й так одну відьму не догледів. Сама з усім розберуся.

І взагалі, це просто в мене щось тут якась катастрофічна репутація сформувалася, а вдома я могла з будь-ким про будь-що домовитись. Природжений кризовий менеджер, завдяки маминому регулярному загартуванню.