Розділ 12

Порівняно з коридором і тим більше холом кімната, де засідала приймальна комісія, виявилася абсолютно звичайною, на перший погляд.

Білі стіни, кам'яна що правда підлога, два великих вікна і біля тих вікон довгий білий стіл, а за ним певно ж мої сьогоднішні мучителі. Знову ж таки, на перший погляд, звичайні люди. 

По центру жіночка чимось на мою маму схожа. Мабуть, своїм суворим виразом обличчя залізної леді. Тільки ця ще й в окулярах на пів обличчя та з високою такою гулькою на голові. 

А по обидва боки по два чоловіки у темно-синіх мантіях з золотавим тисненням. Нічим особливим вони мені не виділялися, хіба тільки те, що всі були з бородами різного ступеня волохатості, трохи впадало в очі. 

Зробила кілька кроків і несміливо завмерла, чекаючи, що вони там будуть мені казати. 

Кіт пролетів крізь кімнату й удав, що розлігся на столі. Обернулася до Мелінди, а та взагалі біля дверей топталася. 

– Ім'я, – не відриваючись від паперів, запитала жінка з гулькою. 

– Зоя, – чогось мій голос різко став пискливим

– Повне ім'я.

– Зоя Коваленко.

– Ой, – тим часом щось трохи захвилювався прозорий кіт. – Я ж забувся про це все попередити…

Просто чудово. 

Жіночка демонстративно зітхнула і, здвинувши окуляри на носа, таки глянула на мене. 

– Потраплянка? – запитала так, ніби вирок мені вже винесла. 

– Вона з Землі, – тихенько відповіла за мене Мелані. – Наштовхнулася на неї на базарній вулиці, а потім примітила в ній магію. 

– А хіба там ще лишилася магія? – здивовано поцікавився один з чоловіків. 

– Давно вже немає, – авторитетно відповів інший. 

І всі вони витріщилися на мене. А воно ж так оце нервує – така прискіплива увага…

– Та що ви наш світ хороните, їй-богу! Ви там давно були? В нас вже такі там технології, ммм, кава є і ще квіти нормальні, а не монстри й штучний інтелект, між іншим. А це вам ого-го, не ваші оці, прости господи, фамільяри! В нас така зараз техніка є, що ніякої магії не треба, а літаємо ми з комфортом на літаках, а не шпротами на коні з крилами. Ось так я вам скажу, панове! – ще й носа задерла.

– Зоояяя, – завив сиреною кіт, але вже як понесло мене, то це важко зупинити.

– Божевільна? – спокійно так поцікавилася в мене жіночка з приймальної комісії.

– Вона трошки нервує, – Мелані швиденько підбігла до мене й за плечі мене обійняла та так обійняла, що я ледь стрималася, щоб тут не пискнути. Синці точно лишаться. 

– Воно й видно, – хмикнув один з чоловіків. – Спишемо на шоковий стан. 

– Продовжимо, – жіночка знову заглянула у свої записи. – Рід?

– Ж… жіночій, – бовкнула, не думаючи.

– Та то про магію питають, – Васька аж в повітрі перевернувся. 

Дурінь. Сам нічого не розповів, а тепер сіпається він. 

– Магічний рід, – ледь витримуючи мене, уточнила жінка. – Себто по матері чи по батьку силу маєш?

– Та я й не здогадувалася про силу, поки сюди не потрапила…

– По матері, по матері кажи!! – верещав кіт. 

– Але певно таки по матері, – поспішно додала. 

– Можливо там спала, а тут пішла активація, – висловив припущення чоловік, що по праву руку від їхньої, певно, тут головної сидів. 

– Все може бути, – задумливо дивилася на мене крізь свої окуляри ця залізна леді. – А як ти, власне, до нас потрапила?

Васька знов оживився зі своїми підказками:

– Відчула нестерпний жар у грудях, а потім яскраве сяйво осліпило і забрало з собою крізь сяйнистий тунель, далі відкрила очі біля закинутої крамнички, – продиктував мені кіт свій варіант. 

– А біс його знає, – вирішила не повторювати за ним. Довіри цьому пройдисвіту немає. 

– Ой бідаааа на мою бідолашну голівонькууу, – ну так вже трагічно занив Васька. 

– Тобто? – знову витріщилися на мене. 

– Тобто йшла собі спокійно вулицею, нікого не чіпала, пила свою латешку і думала про своє, а потім бац… і я вже тут, – всміхнулася для кращого ефекту. 

Щось вони таки на мене як на божевільну дивилися. Певно треба було Васькову фентезійну версію видавати. 

– Гаразд, – видихнула жінка. – Розберемось з цим згодом. Поки треба побачити масштаби… магічного резерву.

Вона так запнулася, що не важко було здогадатись – хотіла сказати масштаби трагедії. 

– Меліндо, – звернувся один з комісії до моєї… спільниці виходить? – Ти перевіряла хоч її. Чи просто іскру примітила і сюди притягнула?

– Вона мені мало дім не спалила, – відповіла Мелінда, поки кіт демонстративно так на мене ображався і нервово нарізав кола навколо комісії та щось там собі під носа про катастрофу бубонів. 

– Ну тоді продемонструйте і нам вашу силу, Зоє, – дав добро член, прости господи, магічної комісії.

Я вирішила вже більше не імпровізувати й утворила таку ж кульку магічну, як робила в будинку Мелінди, тільки цього разу уявила собі надувну кульку. Бульбашка лопає, а от кульці нічого ж певно не буде…

Спочатку все йшло ніби нормально. Між моїми долонями швидко з'явилася сяйниста сфера і повільно збільшилася до розмірів стандартної кульки. 

Комісія навіть злагоджено так всміхнулася, оцінюючи мої старання… поки один з них не сказав:

– А тепер гаси її…

– Ой щось зараз буде! – кіт і очі свої напівпрозорі прикрив.

Ага. Гаси… А як?

Короче почався там повний хаос. Куля моя енергетична не луснула як бульбашка, зате вона почала здуватись, як надувна кулька… зі свистом та шипінням це енергетичне утворення почало нарізати кола і врізатись у стіни, лишаючи на них підкопчений слід.

Всі якось так гуртом розкричалися, що я зовсім розгубилася хто де.

– Гасіть її!

– Не можу впіймати. Ціль надто швидка!!

– Давіть сам викид магії!!

– Почекайте!! Я ж не виміряв потенціал!!

– Та який потенціал?!! Це хаотична магія!! 

– Ойяєй!!! – вереск залізної леді таки я відрізнила.

Кулька моя енергетична вирішила чомусь приземлитись на її високій та охайно оформленій гульці, яка от прям у мить спалахнула.