Розділ 11

– Катастрофа, – вкотре повторював Васька, набридаючи мені своїм бубонінням. 

Поруч ще важко зітхала Мелінда. 

Вони своїм песимізмом заважали мені роздивлятись академію.

– Не перебільшуй, – прошепотіла одними губами, щоб не привертати зайвої уваги.

– Ти посеред академії вискочила на руки магістру, самому брату імператора!

– Я рятувала своє життя та й не посеред академії то трапилося. 

– Про якісь кабаки йому намолола.

– Нууу, то було зайвим. Але у шоці я свій язик контролювати не можу. 

– Він точно подумає, що ти божевільна, – ще й Мелінда приєдналася до кота. В унісон псують мою нервову систему. 

– Зате забудеться про приворот, – знизала я плечима.

– Треба молити усіх святих, щоб його цього разу у комісії не було, – додала жінка. 

– Не буде, – запевнив Васька. – Пташка він надто високого польоту для звичайної комісії. 

– От і чудесно, – оптимістично всміхнулася. – Головне втупити на перший курс, а вже з магістром тим якось я впораюся. 

– Бідний Кайрен, – єхидно бовкнув кіт. 

– Бідна тут тільки я. І не треба так зітхати, ніби це я сама сюди притягнулася і вас попритягувала. 

– Тшш, – зашипіла на мене Мелінда, зиркаючи на всі боки. – Не привертай уваги своїм обуренням. 

Вони трагічно позамовкали, а в мене видалася нагода хоч трохи роздивитись те міце, де мені треба буде цілий рік стирчати. 

– Якщо це академія, то мені дуже цікаво де тоді живе ваш імператор, – прошепотіла, захоплено задираючи голову. 

Якщо чесно, я звісно очікувала побачити щось дивовижне, але ж не настільки. 

Переді мною ж височіла споруда таких розмірів, що моя шия почала боліти ще до того, як я роздивилася верхні поверхи. Ну як роздивилася… приблизно прикинула їхні верхні точки, від яких у хмари ще врізалися спиці. Вони мені нагадували антени й от їхні кінці побачити знизу не вдавалося. 

Перед нами височів справжній кам'яний монстр із баштами, арками, балконами та мостами між корпусами. Студенти снували туди-сюди, оминаючи прибулих трохи переляканих новачків. Хтось летів на мітлі. Хтось на… книжці? Хтось на дивній подушці, яка хвилькою плила у повітрі. Один шибайголова з реготом проскакав повз нас на гімнастичному козлі, а за ним чередою скакали різного розміру м'ячі… Я навіть помітила дівчину, яку кудись ніс здоровенний рожевий єнот.

– І це я тут божевільна? – витріщала очі від здивування, не встигаючи роздивлятись усі дивні дива. 

Ми поступово рухалися до головного входу в академію і мене починало пробирати дрижаками. Бо одне діло це зубаті квіти, а інше – ціла комісія магів, які на тебе витріщаюся і чогось від тебе, бідної потрапляночки, хочуть. А в мене стрес… не пройшов. 

– А може ну його те навчання? – вхопила Мелінду за руку. – Влаштуюся тут на роботу, приміром, прибиральницею якоюсь.

– Не підійде, – коротко відрізала жінка.

– Ту аби кого з вулиці у персонал не беруть, – додав ще кіт. – І не відкручуйся. Не допоможе, Зоє. Та й нема там чого боятись. Ти з жоржиною ж впоралася, а тут тебе точно не кусатимуть. 

Такий собі з нього підбадьорювач. І віри цьому брехуну в мене немає. 

– То інше, – зітхнула важко. – Комісії не можна зуби вибивати. 

Блондинка, що стояла поперед нас, зацікавлено обернулася на мене. 

– Образно кажучи, – розтягнула губи в посмішці. 

Мелінда закотила очі. 

– Краще поки помовч, – глянула на мене суворо.

Енергійно показала їй як застібаю рота на замок і викидаю ключа.

– Нехай поможуть нам усі святі мученики, – трагічно зітхнув кіт. 

От аби ключа не викинула, то точно б не змовчала. Притягнув мене не пойми куди, а тепер корчить з себе страждальця. 

А що я такого зробила? Ну маю проблему з одним фентезійним екземпляром та хіба ж це велика трагедія? 

Комісія зараз більшу загрозу становить, ніж суворий магістр, який лате від привороту відрізнити не може. Сильний мені маг!

Нас запустили у хол академії, котрий мені нагадав суміш музею і старовинного замку. Холодно, купа мармуру та мозаїки на стінах. Він був величезним. Ні. Не так. ВЕЛИЧЕЗНИМ. Я так прикинула на око і чомусь мені здалося, що тільки на території холу спокійно б помістилося одне наше невелике село, разом з мешканцями та домашньою худобою.

Кам'яні фонтани межували зі сходами на верхні поверхи, по яких туди-сюди носилися адепти у темно синій з золотою прошивкою формі. Я постійно хотіла пригнутись, бо поки ми невеличкою групкою у супроводі поважної леді з сивим волоссям та маленьким капелюшком на голові йшли до одного з коридорів на першому поверсі, щось десь вибухало, гриміло та падало. Хтось проносився, мало не збиваючи нас з ніг, а часом і різноманітні іскри в нас летіли, які Мелінда відганяла помахом руки. Кіт спокійненько літав собі поруч. Бо що тому котові буде? Він же привид зараз. А от я дуже переживала, щоб в якийсь момент теж на привида не перетворитись тут.  

Видихнула тільки коли з холу ми нарешті перейшли у тихіший коридор, де було купа зачинених дверей по один бік та вітражні вікна до підлоги по інший. Тут концентрація магії була значно меншою і можна спробувати хоч нормально мислити, а не тільки слідкувати за тим, щоб тобі щось у голову не прилетіло. 

– Я тут не виииживууу, – тепер вже я занила, як той Васько. 

– Ти песиміст, Зоє, – бовкнув привид кота. 

Схилилася до вуха Мелінди й прошепотіла:

– А можна його якось до життя повернути? Щоб я могла його потім знов прибити. 

– Сама зробила б це залюбки, – погодилася зі мною жінка. 

– Я чую про що ви там шепочетесь, – підлетів кіт. – А ти давай не стовбич тут. Он вже твоя черга підійшла 

Що робити? Виходу в мене нема. Важко зітхнула, пригадала нашу Юлю з косою і з її крилатою фразою: “Госпади дапамажи!” штовхнула двері приймальної комісії.