Розділ 10

Як би я не пручалася своїй тяжкій долі та на пегаса мені таки довелося лізти. На одному такому “конику” поміщалося аж семеро чоловік. Це мало кумедний вигляд. 

Ми посідали на того пегаса, як шпроти – тісненько притуляючись один до одного. На нас накинули якусь майже прозору бульбашку – захист, типу, від випадкових падінь і цей монстряка розігнався, змахнув крилами… а далі я не пам'ятаю нічого. 

Забулася про всі правила поведінки й про бульбашку захисну забулася. Верещала так, що аж в очах темніло. Бідний той хлопчина попереду мене. Я буквально його ледь не задавила, коли пегас трохи нахилився в польоті на бік. Так сильно вчепилася йому у кофту. 

– Зояяя, – волав до мене Васька, який летів поруч. – Відпусти його комірець. Хлопець посинів вжеее. 

Мелінда, що позаду мене сиділа, теж і кричала й навіть щипала мене за бік. 

Ледь змусила себе розтиснути дебелі пальці. А я й не винна, бо тут зійшлися всі страхи. Я висоти боюся і коней теж недолюблюю. Плюс шок у мене від світу фентезійного. От. 

Як побачила у небі обриси острова, то верещати стала вже радісно, але так само голосно. Хлопчина почав молитись якійсь там богині. Я попросила його помолитись і за мене…

Загалом, політ був жахливим та він не зрівняється з нашим приземленням. Цей паскудний пегас, лиш цокнувши копитами об землю, як брикнувся і ми всі, наче кеглі у боулінгу, повідлітали з його спини. 

Довго полежати на травичці в мене не вийшло…

– Ах ти божевільна негідниця!! – з криками біг на мене той самий хлопець, якого я ледь не придушила з переляку. 

– Мелінда рятуууй!! – закричала, але жінка ще тільки намагалася після падіння прийти до тями.   

Тому довелося мені рятуватись перевіреним древнім методом – ноги в руки й навтьоки. 

Цей блондинчик був таким розлюченим, що я вирішила з ним не боротись.

– Та заспокойся ти!! – кричала не обертаючись, бо ж під ноги треба було дивитись, але чула як він біг не відстаючи. – Я ж ненавмисно то. 

– Ти мало не придушила мене, клята відьма!!! От зараз я тебе ненавмисно тут і прикопаю!!!

– В мене був стан афекту!! Я себе не контролювала!! Допоможіііть!! Васькаааа!! – згадала вже й про кота. 

– Та зупинися ти! Він тобі нічого не зробить, – почула дурну пораду Василька. 

Дурний кіт. Хто ж зупиняється, коли на тебе несеться розлючений бик? 

Блондинчик може й не бик, але він більше за мене десь у два рази і таки дуже розлючений. 

В очах все розпливалося. Бачила тільки огорожу, попід яку й бігла, а як натрапила на вхідну арку, то не роздумуючи, звернула туди й буквально відразу налетіла на когось…

І тут таки почали певно трошки закони жанру працювати, але точно не на мою користь. Налетіла я на жертву латешки. Та не просто ж налетіла. Я з переляку заскочила йому на руки. Треба таки визнати його кмітливість та джентльменські риси, бо не відкинув мене як ганчірку, а навпаки – зручніше підхопив і з кам'яним обличчям вставився на мене, певно ж чекаючи пояснень. 

Які там пояснення? Де вони візьмуться в моїй переляканій голівці? 

Він притискає мене до грудей, а я міцно тримаюся за його шию… Було б романтично, певно… якби я ще не хекала, як дід, що вже викурив свої легені та не була спітнілою і точно ж червоною, як той помідор. 

– М-магістр Кайрен, – почула зляканий голос блондинчика.

– Що відбувається, Бернсе? – аж холодно стало від крижаного тону цього Кайрена. 

– Нічого, – потупився дуже червоний від бігу хлопець. – Пробачте. Я піду…

І позадкував швиденько. Бик за секунду перетворився на кролика. 

Перевела погляд на “вовка”, який все ще утримував мене на руках і все ще чекав від мене пояснень. Така в нього говірлива міміка, що я прям бачила запитання на його лобі: “Якого біса ти на мені висиш і чого знову налетіла на мене?”

– Ой лишенько! Ой лишенько! Ой що ж буде!! Ой не візьмуть нас в академію!! – тим часом літав і голосив кіт, ще більше мене нервуючи та ні крапельки ж не допомагаючи вирішити ситуацію. 

– Чесно, – мовила до магістра, прибираючи руки з його шиї. – Ніякого привороту. Це вийшло абсолютно випадково. 

– Знову? – і мені криги дісталося від Кайрена. (Хоча б не забути те ім’я його)

– Востаннє, – відрапортувала. 

Він нарешті поставив мене на ноги, але продовжував дивитись так, ніби я як мінімум академію спалила, а не просто застрибнула на нього, рятуючи своє життя. 

– Не вірю в такі збіги, – мовив вкрадливо. 

Починається. 

– Так, – заговорила більш впевнено. Все-таки земля під но гами є і це вже добре. – Думаю варто відразу прояснити, шановний… магістре. Я тут прилетіла вступати до академії, а не шури-мури водити з усякими… магістрами. Тому можеш видихнути. На твою симпатичну персону не зазіхаю. Та і якби мала на меті когось для чогось спокусити, то, повір, не з такого починала б. Тож ми зараз підемо різними доріжками й, сподіваюсь, рідко будемо бачитись. Академія тут у вас ого-го яка велика, – махнула на монументальну споруду, верхівки якої губилися у хмарах.

Поки говорила, очі магістра Кайрена все збільшувались і збільшувались. Я того й замовкла, бо вже думала вони зараз з орбіт ще вилетять. І хто буде винна? Правильно! Одна бідна та невинна потрапляночка. 

Магістр зробив один крок до мене, нахилився так, щоб його не чули зіваки, яких навколо нас вже була сила силенна, і прошепотів:

– На твоєму місці я б не вступав до цієї академії. Даю тобі шанс втекти, відьмо. 

Ох. Аж ноги в мене похололи та язик мій таки живе інколи своїм життям…

– Все ясно, – зітхнула. – Відправиш мене на бій з кабаком і огірками. 

Відсахнувся. Скривився і, різко розвернувшись, пішов, не прощаючись. 

А я собі оце тільки подумала – певно ж треба було вибачитись чи хоч за порятунок подякувати.

– Тобі кранти, – бовкнув десь над головою кіт. 

– Ти песиміст, Васька, – мовила тихо, спостерігаючи за тим, як швидко крокує від мене магістр.