Розділ 9

Я думала заснути не зможу. Бо ж стільки всього зі мною трапилося і ще й магія тепер в мені є. Ми з Меліндою ще трохи посиділи, а потім вона пішла свої квіти лікувати, мене ж провела у кімнату доньки й наказала відпочивати, бо завтра буде важкий день. 

Пф. Ніби сьогодні в мене він був легким. Життя буквально перевернулося з ніг на голову. 

Проте, як не дивно, трохи покрутившись та подумавши про свою доленьку бідову, я банально відключилася. 

Колись мама мені казала – дурне спить, дурне й сниться. От так я й прокинулася з такою думкою. Бо наснилася мені повна нісенітниця. 

Буцімто стоїть жертва латешки (забула вже як там того мачо-мена фентезійного кіт називав) і каже мені: “За те, що ти приворожила мене до себе, відьмо, я відправляю тебе відбувати покарання в оранжерею академії.”

Картинка змінилася й увесь сон я билася з квітами та ще чомусь з овочами. Прокинулася вкрита холодним потом, саме у той момент, коли на мене з роззявленою пащею летів кабак, а огірки в унісон кричали: “Бий! Бий! Бий!”

– Ти чого волаєш спозаранку? – залетіла в кімнату Мелінда. 

– А як тут не волати?! – витріщилася на неї. – Ці зелені з усіх боків на мене сунуть, а той кабак-переросток летить згори. Жах просто!

– Це тобі наснилося, – нарешті дійшло до заспаної жінки. 

– Та не дай боже, щоб насправді таке було, – замахала на неї. 

– Ясно. Акліматизація, – зробила свої висновки Мелінда. – Ну, вже як прокинулися, то ходімо щось снідати певно. 

Я неохоче злізла з ліжка, натягнула на себе чужого халата й рушила за Меліндою. 

Жінка дала мені нову зубну щітку й відправила у невеличкий туалет, де таки була кам'яна раковина та дзеркало. Жити можна.

Під час сніданку з'явився Васька. 

– Повставали? – без привітань та пояснень мовив кіт. – Чудесно! Раніше вийдемо, то може й гарних пегасів займемо. Ти, Зоє, давай… біжи, причепурися. І Меліндо, дай їй щось зі своїх кремчиків, бо синцями світить.

– Притягнув мене в інший світ, кинув напризволяще й дивується синцям, – обурилася з повним ротом. – Кажи дякую, що я тут не втрачаю свідомість від побаченого. 

– Дякую, – скривився єхидно привид кота. – І хіба я тебе кидав? Передав лиш у надійні руки моєї любої Меліндочки.

– Не підлизуйся, – пирхнула жінка. – Зою я й без твоїх лестощів поведу до академії. І не через те, що ти просиш. Я вірю в ритуали, сам знаєш. Тому будемо сподіватись, що в тебе, Зоє, вийде знайти вбивцю моєї сестри, – дуже серйозно глянула на мене жінка. – Це справді наша остання надія. 

А що я їй відповім? Тут би ще самій вижити та ні в які неприємності не вляпатись.

– Я спробую. Та обіцяти вам нічого не можу, бо й гадки не маю як там в тій академії мені виживати цілий рік, – сказала як є.

– Та там нічого такого страшного немає, – легковажно завірив мене кіт.

– Це як з клумбами, ага, – глянула на нього з натяком. 

– Ти їх провокувала просто, – пояснила Мелінда. – От і вийшло так. Якби ти не билася у відповідь, то може вщипнули б тебе кілька разів і все. 

Тактовно промовчала. В мене на рахунок тих зубаток була власна думка. 

Кремчики Мелінди я оцінила. Отака магія мені подобається. Буквально хвилинка часу і в дзеркалі було відображення доволі симпатичної дівчини, а не мумії, котра всю ніч уві сні лупцювала кабака…

– Зібрала тобі тут трохи речей, про всяк випадок, – мовила Мелінда, віддаючи мені тканинну сумку. – Там деякий одяг, предмети гігієни й трохи печива. Все видадуть в академії, але ти повинна щось і своє мати. 

– Дякую, – взяла до рук доволі важкувату сумку і ми вийшли на поріг її будинку. Кіт неспішно собі плавав у повітрі, але не забувався щось постійно буркотіти про повільних жінок і підганяти нас. 

Квіти на диво сьогодні були сама милота. Думаю моє перевиховання пішло таки їм на користь. Глянула на вчорашню троянду, а вона швиденько так відвернулася від мене. 

Лише жоржина, в якої стало трохи менше зубів, зашипіла, коли я повз проходила. 

– Має тепер на тебе зуб, – прошепотіла до мене Мелінда. – Злопам'ятна вона в мене.  

– І кусюча, – додала, вирішивши не казати, що той її зуб я можу залюбки чоботом своїм порівняти. 

Вранці вулиці цього містечка були майже порожніми. Лиш коли ми вже дійшли до великої площі, нам почали зустрічатись різні істоти й люди… на перший погляд, люди. Тут ще треба розбиратись чи людина перед тобою, чи може перевертень який. 

– І на чому ми будемо до академії вашої добиратись? – поцікавилася, занепокоєно косуючи на велетенських мускулистих та ще й крилатих білих коней, які фиркали й погрозливо били копитами. 

– На пегасах, – відповів кіт, а Мелінда вказала мені на невеличку чергу, що вже вистроїлася до коней. 

– Прям на них? А іншого транспорту тут немає? – косувала на одного найближчого до нас пегаса та аж відстрибнула, коли цей милий “коник” клоцнув до мене своїм зубастим штахетом. 

Таки буду тут весь час погризеною. 

– Є екіпажі, але вони для магістрів та вищих верств суспільства, – Мелінда вказала мені на інший бік площі, де саме виблискувала на сонечку продовгувата сріблясто-біла карета, в неї й запрягали тих пегасів. 

– Не розумію, – замахала головою. – А щось типу громадського транспорту нут немає? Воно ж ніби не дуже безпечно виглядає – така подорож.

– В академію можна дістатись тільки на пегасах, – розвела руками жінка. 

– Вона знаходиться в місті Альтарос, котре розташоване на повітряному острові, – додав кіт. – Та немає там нічого страшного в тих пегасах. 

Виразно глянула на Ваську. Знаю я вже що це означає. 

А потім краєм ока вчепила у натовпі знайому фігуру. 

– О! Диви! Он той ваш… ееее екземпляр пішов, – засмикала Мелінду за рукав, некультурно тицяючи пальцем. Мені можна, я шокована і прибита новим життям потраплянка. 

– Хто? – жінка почала вдивлятись туди куди і я. 

– Ну… цей ваш, Васька, як його там? – повернулася до кота. 

– Кайрен там пішов, – закотив очі він.