Розділ 8

Очі примружила, прислухаючись до власних відчуттів. 

Не лоскоче ніби й не болить поки. 

– Довго там ще збираєшся лежати? – поцікавився кіт, з'являючись під стелею у полі мого зору. – В нас мало часу, Зоє. Казав же тобі.

– Тепер я відьма, – прошепотіла приречено. 

– Та яка ти відьма, – пирхнув кіт. – Так ото, хіба поруч полежала. Краплинка в тобі сили. Для першого курсу ото хіба. Й те ще будемо сподіватись, щоб тебе раніше не поперли. Але теорію я тобі допоможу здавати. Цього вистачить, сподіваюсь.

– Але ж воно тепер завжди зі мною, – сіла, потираючи лоба, куди й влетіла та іскра.

– Тимчасово, – заговорила Мелінда. – Потім я заберу в тебе силу моєї сестри. 

– А я поверну тебе додому, – підплив кіт. – Твоє головне завдання не магія, Зоє. Це тобі як білет до академії. Ти маєш знайти вбивцю Розалії Джунс. Вона на факультеті відьом викладала Практику заклять…

– Ясно, – перебила його. – Не таратор, будь ласка. Голова гуде. Дай хоч хвилину спокою мені.

Мелінда підійшла та допомогла мені підвестись на ноги й дійти до дивана. Все навколо знову розпливалося. 

– Дай дівчині звикнутись. Це тобі не аби що, Василеусе, – з докором глянула на кота жінка. 

– Та там краплинка магії, – пирхнув він. – До чого звикати? Треба ж перевірити чи хоч зможе вона щось комісії показати. Нам завтра вже треба до академії…

– Перевіримо, – відмахнулася від кота Мелінда, даючи мені чашку з якоюсь рідиною. – Пий давай. Це допоможе тобі швидше до тями прийти.

Зітхнула і відпила. Гірше ж бути вже певно не може. Магію в мене вони таки запхали. Вбивати не будуть, бо я їм потрібна, отже, брикатись поки сенсу немає.

Кисленький на смак напій подіяв дуже швидко. В очах роз'яснилося і голова перестала боліти. 

Нетерплячий кіт таки змусив мене продовжити почате. 

Слухала я тільки Мелінду. Вона мені видавалася більш приємною та розумною. 

– Сила зароджується у грудях і через думки твої виходить на зовні, – пояснювала вона мені. – Комісія в академії не надто вибаглива. На перший курс беруть усіх, хто має хоч якусь магію. Тому достатньо буде силою думки підняти кілька предметів і можливо ще кульку енергетичну на долоні утворити.  

Я думала в мене не вийде, але варто мені було уявити як здіймається у повітря чашка і вона дійсно зависла на рівні моїх очей.  

– Чудово. Молодець, – похвалила Мелінда. – Засвоїлося в тобі все дуже швидко. 

– Значить я гарна ваза, – задерла носа. 

– Гарна, – всміхнулася мені жінка. 

– Казанок ти без кришки, а не ваза, – вставив своє слово Василько, – Такі фокуси й дітки малі вміють робити. Давай кулю утворюй. 

– От не був би ти привидом, я б тебе певно таки ним зробила, – зле покосилася на кота.

– Ручки коротенькі, – єхидно всміхнувся він. – Я древній фамільяр. Я за віки свої служив найсильнішим відьмам….

– А тепер служитимеш мені, – показала йому язика, щоб не вихвалявся тут. 

З кулею тою були трошки проблеми. Ні, вона на диво швидко утворилася на моїх долонях, але от загасити її я не встигла. Куля якось різко розрослася, а потім ще й луснула і трошки пропалила шпалери з квіточками та ще дивану дісталося. 

– Мій ремоооонт, – завила Мелінда, хапаючись за голову. 

– Ти що там собі уявляла, дурепо? – накинувся на мене кіт. 

– Бульбашку мильну, – закліпала, радіючи, що хоч мені не дісталося від тої кулі. 

– Ой лишенькоооо, – і цей заголосив. 

– Слухайте! – обурилася. – Я звідки знаю як ті кулі ваші уявляти?! Що прийшло до голови, те й уявила. А не подобається, то забирайте свою магію і повертайте мене додому й шукайте собі кращу несправжню відьму!

Що-що, а миритись зі зневагою я точно не буду. Мама моя була гарним вчителем і самооцінка в мене буквально натренована на такі штуки. 

– А може воно й на краще, – тим часом задумливо мовив Василько, поки Мелінда долонею, яка засвітилася м’яким жовтим сяйвом, прибирала сліди від моєї “бульбашки”. – Таку катастрофу точно не залишать на вулиці. Магія ж неконтрольована і треба тебе навчати... Точно! – зрадів кіт. – Так все їм і продемонструєш. Загалом… я задоволений. Ти поки тут відпочивай, а я завтра вранці повернуся. Ну, бувай.

І зник. Розчинився просто у повітрі. 

– Ееее, а куди це він? – закліпала я очима.

Кіт противний, але без нього якось лячно тепер у цьому чужому світі. 

– До пасії своєї полетів, – буркнула Мелінда, закінчуючи прибирати сліди з дивану. – Є в нього там коханнячко. Так і сестру мою проґавив. Бо на побаченні був, яйцелиз невиправний, – сварилася жінка. 

– А хіба вона його побачить? – здивувалася, бо ж сам казав, що ніхто не бачить.

– Та він за нею слідкує, щоб нового кавалера собі не завела, – пирхнула жінка, втомлено всідаючись на вже неушкоджений диван. – Ото й поспішає вбивцю знайти, бо хоче до нової відьми перейти та знову втілитись у кота. 

– Його нерозкритий злочин тримає? – поцікавилася, теж вмощуючись поруч. 

– Це він так думає. Але, здається мені, тут щось інше, – глянула задумливо на мене. – Ну, час покаже. Ритуал на розв'язання проблеми це дуже точна магія. Раз ти тут… значить так мало й бути.

Зітхнула, думаючи про те, як тепер мені бути. 

Ну як-як? Для початку не панікувати, зорієнтуватись на місці, а там… якось воно й буде. Рік у фентезі це ніби й не так погано. Нові емоції, знову ж таки. Досвід цікавий. Головне пережити цей рік та знайти того їхнього вбивцю. І не закохатись! Не закохатись це найголовніше, бо за законами жанру саме тоді й починаються проблеми. А в коханні мені ніколи й вдома не щастило.