Розділ 7

– Зоя, я тебе благаю, збери свою волю у кулак і перестань так реготати, – нив кіт.

– Василько, – вкотре намагалася пояснити цьому дурню очевидну ж річ. – Про яку волю ти говориш? Коли лоскотно – людина себе не здатна контролювати. Це фізіологія, второпав?!

– Та начхати мені на твою…

– Ану! – шикнула Мелінда на злючого кота. – Втишся поки. Випадок тут особливий, – вона почала повільно обходити мене і щось там видивлятись. – Дай розберуся спочатку. 

– Та що розбиратись, – кіт ніяк не хотів заспокоюватись. – Підсунув мені всесвітній розум суцільну катастрофууу. І жити тепер мені усе життя привидооом і рибки не бачитииии, і Жанет іншого собі знайдееее і… моя люба Розалія не впокоїться з миром, бо злочинець не буде покараниииий. 

– Та ти мою сестру ледь терпів, – пирхнула Мелінда, на мить відволікаючись на кота. – Вічно кудись тікав від неї, гуляка. А я казала Розі, чикни паскуднику хазяйство і буде тобі спокійний фамільяр. А вона тебе все жаліла.

– Ая-яй яка ти підступна, – з докором глянув на Мелінду дуже засмучений кіт. – Зоє, забудь що я тобі казав, ця жінка не добра. Вона зла і дуже небезпечна особа. Посягати на святе!!

– Та заспокойтесь ви вже! – крикнула, бо як оті кури, зараз ще поскубаються тут. – Може будемо думати що робити зі мною? Якщо я вам не підходжу, то можливо є якийсь варіант швиденько відправити мене додому? – з надією глянула на обох. 

Мелінда знову задумливо в мене вдивлялася, аж очі її трошки почали світитись.

– Що там? – чогось пошепки поцікавився кіт. – Що бачиш? Чого її так від магії корчить? Справді алергія якась?

– Та почекай ти, – відмахнулася жінка. – Не заважай мені дивитись. Зоє, а в тебе по маминій лінії раптом не було може знахарок чи як у вас там звуться жінки, що вміють травами лікувати?

– Так і називаються, – відповіла трохи з острахом, бо ті її очі ще більше почали світитись. – Ну прабабця моя, на честь якої мене й назвали, в селі жила і люди до неї звертались постійно. Мама казала вона займалася народною медициною… О! І ще переляки там дітям яєчком викочувала.

– Яєчком?! – перелякано перепитав кіт.

– Курячим, – уточнила про всяк випадок.

– Дикі методи, – пирхнув Васька. 

– Все ясно, – очі Мелінди перестали світитись і я полегшено видихнула. – Світ там згасає, магії нема, але потенційні відьми продовжують народжуватись. Ця якраз така. 

– То я відьма! – звісно ж шоковано вигукнула. 

– Ти така відьма, як я безхвоста миша, – засміявся привид кота.

Перевела погляд на Мелінду, бо Васька мене таки більше дратував. 

– Не відьма, – мовила жінка. – Розумієш, як би тобі це правильно пояснити, ти як ваза для квітів, але квітів у тобі немає. Порожня, хоч могла б і силу мати. 

– А лоскітно мені чого? – поцікавилася, щоб не зациклюватись на тому, трохи образливому “порожня”.

– Бо Василеус неправильно магію крізь тебе провів. Твоє тіло її прийняло за удар. Могло б бути боляче, але ти так от реагуєш. Якась індивідуальна особливість. 

– Аааа, ясно, – підлетів ближче кіт. – Так це ж ще краще! – зрадів чомусь він. – Їй треба справжню іскру Розалії передати!

– Нізащо, – відразу ж запротестувала Мелінда. – Я магію сестри наліво й направо не розбазарюватиму! 

– Але це ж для діла, – занив кіт. – Подумай сама. Нам треба відьма в академії. Я там привидом довго не протримаюся та й немає в мене доступу без відьми. Я ж не кажу про вогонь Розалії. Малееесеньку іскру їй віддай і того буде достатньо 

– Ви зараз про що говорите взагалі? Хочете мені силу якусь підселити? А потім що? Я ж додому повернуся. Нащо мені там ваша сила? Одні проблеми будуть…

– Ніхто тобі силу не лишить, – пирхнув кіт, якому таки певно зайві ті причандали між ногами. – Як дамо, так і заберемо. Набута магія легко повертається. 

– Не завжди, – заперечила Мелінда. – А що як приживеться іскра Розалії? Ти про це подумав? Тоді що робитимемо з дівчиною? 

– Приживеться? У цій… ееем, – вчасно ж він язика прикусив, коли побачив як я дивлюся на нього. – Загалом, я впевнений, що все буде добре. Неси прах нашої Розалії, – урочисто так додав кіт. 

Мелінда зітхнула, але розвернулася й пішла з кімнати. 

– Ееее, а нащо турбувати прах покійниці? І взагалі, я на таке не підписувалася. Мені таке не треба. 

– Треба, Зоє, треба. Якщо, звісно, не хочеш тут вмерти від лоскоту, бо я не відстану від тебе, – трагічно ще й так говорив паскудник. 

– А може і та іскра буде мене лоскотати, – позадкувала до вікна, бо Мелінда саме принесла керамічну урну. – Може в мене на будь-яку магію така реакція. Мені й від твого закляття було лоскотно. 

– Правильно, – погодилася жінка, відкриваючи урну. – Бо це був з мого боку напад на тебе. Так твоє тіло сприймає ворожу магію. Іскра це інше, – вона махнула долонею і з урни вилетіла сяйниста піщинка. – Відьма помирає та не її магія. Вона може передати свій вогонь, а може і не передавати. Тоді він навічно лишається з її прахом. Але я, як рідна сестра, можу взяти частинку її сили й наділити нею тебе. І ти, щоб було більш зрозуміло, будеш тепер вазою з одненькою квіточкою.

– І воно не буде мене лоскотати? – уточнила, ніби тут хтось буде мене слухати. Все одно ж запхають ту іскру в мене, як би не пручалася. 

– Не буде. Проблема була в тому, що Василеус просто хотів крізь тебе пропхати магію, але ти…

– Ваза, – бовкнула, зітхнувши. – Ваза я. Зрозуміла все. Краще б була якоюсь статуеткою, їй-богу. Понапихають квітів своїх, а ти потім що хоч те й роби з ними. 

Бубоніла дурниці, бо ж нервувала. Не кожен день в тебе хочуть запхати іскру чужої сили. 

– Ти впевнений, що це саме вона нам допоможе? – скривилася Мелінда, косуючи на Василеуса.

– Я вже ні в чому не впевнений, але давай ризикнемо? – знову лащився до жінки кіт. 

– Ох, хоча б не наробити ще гірше, – замахала головою Мелінда, а потім клацнула пальцями й та іскра стрімко полетіла на мене.