Розділ 6

Загалом, якщо вже життя таке несправедливе і повернулося до тебе задом… варто дати йому доброго копняка, щоб не поверталося більше таким вразливим місцем.

Що там мене чекає попереду я не знаю, але й розкисати тут не збираюся і вдавати ляльку без волі теж…

– А можна спочатку вилікувати укуси?! – голосно нагадала про свою тут присутність. – Ваші чудесні квіточки пошматували мені не тільки одяг. Тіло пече пекельно. І поки воно не буде нормальним, я лишуся сидіти на цьому дивані. 

Мелінда косо глянувши на мене, пирхнула, але пішла кудись за двері й почала гриміти там склянками. 

– Ти вибила зуби її улюблениці, – тим часом вирішив просвітити мене кіт.

– Жоржині? А нащо вона свої зуби на мене направляла? Нічого. Нові виростуть, – навіть не збиралася відчувати за те все провину. 

Я тут єдина постраждала і крапка. 

Жінка дуже швидко повернулася і зеленкуватим зіллячком обробила усі, майже усі сліди укусів…

– Дайте мені цю штуку з собою до ванної, – попросила, намагаючись не розчервонітись тут ще. 

– У твоїх руках воно не подіє, – спокійно відрізала Мелінда. – Знімай штани. Я знаю куди вони тебе ще вкусили. 

Я вагалася. 

– Василеус, згинь! – наказала жінка. 

– Ще чого. Що я там не бачив, – пирхнув кіт, але коли Мелінда перевела на нього погляд, кіт швиденько передумав і вилетів за двері. 

Таки трошки червоніючи, я дала їй обробити й там рани. Воно, звісно, не дуже приємно світити голою дупцею, але зате тепер дупця була абсолютно здорова і готова до пригод…

Я тільки не дуже була готова та хто ж мене питатиме?

Ванної кімнати тут не було. У всякому разі такої, до якої звикла я. Жінка завела мене у підвальне якесь приміщення без вікон і світла, потім щось тріснуло і вогники загорілися під самою стелею. Це був ніби кам'яний колодязь, а по центру ще глибока виямка. Мелінда дала мені два рушники і важкий халат, а потім щось неясне прошепотіла і прям зі стелі у ту виямку полилася вода. 

Ну вибору великого немає. Тому залізла в той дивний душ та швиденько вимилася тими шампунями, що на поличці тут же й знайшла. 

Надписів там не було. Довелося милитися й щиро сподіватись, що після цих магічних спа процедур в мене не виростуть рога і хвіст. Обійшлося, на щастя. Навіть волосся висохло буквально за хвилину. Чудеса!

Мелінда чекала мене за дверима. 

– Ну, помилися, – ляснула я в долоні. – Тепер би щось ще б поїсти, – глянула на неї з надією. 

– А ти швидко звикаєш, – хмикнула й повела знов нагору. 

– Нічого подібного! – обурилася прямо. – Я страждаю і хочу додому! Але краще буду страждати з повним шлунком, – додала трошки тихіше.

В мене насправді так завжди. Коли дуже нервую і стресую, вічно їм за трьох. Але що добре – я не товстію. Подружки мене ще того відьмою обзивали. 

Їй-богу, накаркали…

Їжа в них тут від нашої майже не відрізняється. Мелінда зробила мені великий бутерброд з шинкою, зеленим листом і сиром та налила лимонад. 

– І як ви тут без кави існуєте? – говорила я з набитим ротом. 

– А що це за напій у вашому світі? Що він вам дає? – поцікавилася Мелінда, поки кіт займався закочуванням очей.

– Енергію дає і просто він смачний, – такий собі я мастак пояснювати щось.

– В нас є настоянки для поповнення енергії, можу такою пригостити, – запропонувала Мелінда. 

– Та я не про це. То просто ну… ритуал такий. Коли паскудно мені на душі, я завжди п’ю каву, і ранок нею починаю. От ви вранці що п'єте? 

– Чай, тепле молоко, настоянку за бажанням, – жінка дивилася на мене, як на дурне дитя. 

– От! – аж вигукнула я. – А я п’ю тепле спінене молоко, з додаванням туди міцної кави, яку заварюють зі спеціальних змелених зерен… От не можу повірити, що у вас таких немає. Зубасті квіти є, а кави немає...

Постраждати мені не дали. Кіт почав валувати, що часу на балачки не залишилося і відправив мене переодягатись. 

Мелінда дала мені сукню своєї доньки. Приємна така на дотик темно-синя тканина і, що головне, вона не дуже пишна. Білизна в них тут проста, але не панталони й за це вдячна. Комплект був новий, ще з ярликами. Зі свого я залишила тільки зручне шкіряне взуття на товстій платформі. Все інше стало схоже на ганчір'я. Волосся ледь розчесала й про всяк випадок заплела. Висновки я роблю швидко – битись з квітками було б зручніше, аби волосся моє не теліпалося туди-сюди. 

– Що ж, почнемо, – заговорив кіт, як тільки я, вже зібрана, спустилася знов до вітальні. 

– Що мені робити треба? – поцікавилася, відганяючи недобрі передчуття. 

– Нічого. Вистав поперед себе руки й махни ними, як тільки я дам тобі добро.

Синюваті іскри полетіли від нього і врізалися мені у живіт. 

Я могла передбачити біль, але чого точно не очікувала, так це того, що мене зігне навпіл від реготу. Воно так було лоскотно, що я ледь втрималася на ногах.

– Ой-ой-ой! – заголосила поруч Мелінда. – Та в неї ще й мабуть, алергія на магію!

– Аахах, припиниии, – гиготала я. – Бо впісяюся зараз! Припини лоскотааааати. 

– Бооожеее за що мені цеее?!! – занив Васька.

Та хіба ж я винна, що воно мене лоскоче?