Розділ 3

Чоловіки, вони всюди просто чоловіки. Хоч у фентезі, хоч у нашій реальності. Є ввічливі джентльмени, які не залишать даму у біді. А є зарозумілі гади, які впевнені, що світ крутиться навколо них. 

Саме такий зараз вперіщився в мене своїми очиськами.

Натовп обступив нас. Кіт десь позаду вив щось незрозуміле і зовсім не допомагав мені врятувати свою потраплянську шкірку. Кава повільно стікала з його камзола на землю, де одиноко валявся від неї стаканчик. Я, звісно ж, була налякана і саме через це з мого рота полетів… самозахист. Нууу як вже вмію. 

– А ти тут не дуже, я бачу, магією наділений? 

Очі незнайомця полізли на лоба. Певно я добряче помилилася та що вже. Куди ще гірше?

– Знущаєшся? – він вже ледь себе стримував. 

Зараз як перекинеться вовком чи драконом може і точно мене з'їсть. Проковтне, не жуючи. 

– Зовсім ні, – пропищала, уявляючи жахливі картини. – Ну хіба не видно, що то звичайна кава? Який приворот? Я просто не помітила тебе і навіть вибачилася. 

Він повільно провів пальцями по мокрому камзолі й підніс їх та понюхав. 

– Що таке кава? 

Приїхали. 

– Не магічний напій точно, – розвела руками, поступово впадаючи в паніку. 

Як жити тут без кави?!!

– Це ми ще перевіримо, – нахилився і підібрав мій стаканчик з залишками напою, ще раз глянув на мене, типу: “я тебе запам'ятав” та просто собі пішов. 

Натовп поступово теж розійшовся хто куди, а я трохи отетеріло дивилася услід тому незнайомцю.

– Це він мене так просто відпустив? – прошепотіла до кота. 

– Відпустив, – зітхнув він. – Це брат імператора, Зоє. Він, як захоче, з-під землі тебе дістане. 

– А що аж цілий брат імператора робить на звичайній торгівельній вулиці? В нього що, слуг для таких закупів немає?

Ми рушили далі, але я продовжувала перебувати у прибитому якомусь стані. 

– Певно щось для академії купував. Він такі речі абикому не довірить.

– Тільки не кажи мені, що цей “екземпляр” ще й ректор академії, – аж зупинилася, відчувши присмак відомого тропу фентезі. 

– Магістр він, але від того не легше. Його магія найнебезпечніша.

– Ну звісно, – пробурмотіла сама до себе. 

Я ж ніяк не могла врізатись у якогось прибиральника там місцевого чи хоча б торговця. Головний закон потраплянства – це як найшвидше зіткнутись або з всесвітнім злом, або отим самим – небезпечним та непереможним. Потім він закохується, вона здається і лишається в новому світі. 

Нехай тремтять закони фентезійного потраплянства, бо об мене вони хіба свої зуби зламають.  

– Він вчить боротись з породженнями Пітьми, – продовжив кіт. 

– Ага, – закотила очі й пирхнула. – Куди ж без якоїсь світової холери.

– Пітьма це не болячка, – обурився кіт. – Це протилежний нашому світ з жахливими істотами, яких сюди періодично закидує…

– Чудесссно, – зітхнула. – Щось ще лишилося? Що там ще мені про цього, як його, брата треба знати?

– Кайрен ан Валлорс, той, в кого ти врізалася, в моєму списку підозрюваних під номером три.

– А скільки в тебе там тих підозрюваних? 

Ми звернули на тихішу та вужчу вуличку, але й тут, як грибочки на галявинках “росли” симпатичні будиночки з уквітчаними клумбами та навіть невеличкими садками. 

– Три. Ректор – Едвард де Норр, магістр Кайрен і коханець моєї відьми – лорд Деренс. Його маєток неподалік від академії й він рахується одним з головних меценатів...

– А чого всі твої підозрювані такі поважні особи? Хіба не міг твою відьму вбити хтось менш важливий для вашого світу?

– Не міг! – аж обурився кіт. – Моя господиня була дуже сильною відьмою. Наскільки сильною, що навіть після її смерті я, її вірний фамільяр, не зник, а перетворився на оце от, – провів лапою по напівпрозорому тілу й від того пішли сині іскри. – Тому її міг би вбити або хтось сильніший за неї, а це в академії лише ректор і магістр Кайрен, або той, кому вона дуже сильно довіряла. Це, як ти розумієш, її коханець Деренс. 

– Ясно, що нічого не ясно, – зітхнула, мимохідь роздивляючись дивакуватих курей біля одного з будиночків, які натурально ж сварилися одна з одною звичайною людською мовою, а потім одна з них роздратовано махнула крилом і в її опонентки, разом з червоними іскрами, полетіло пір’я з хвоста.

Покліпала, розуміючи, що це лише крапля в морі мого шоку в шоці від цього дивного світу. 

А може я таки в комі чи сплю десь у калюжі?

– А тебе як хоч звати? – запитала в кота, бо він так і не представився мені. 

– Василеус я, – поважно задираючи носа, відповів він.

– Васька, значить.

– Що?! Ти як мене назвала?! Я древній фамільяр найсильнішої й наймогутнішої відьми…

– Слухай, – зітхнула важко. – В моїй голові твоє величне ім'я все одно не відкладеться, тому будеш або Ваською або може ще… Василисою.

– За що мені цееее?!! – завив кіт на всю вулицю, але чула його тільки я. 

– За те, що притягнув у ваш світ абсолютно невинну мене і змушуєш тепер працювати на тебе. Так що, Василько, звикай до нового імені тепер.

Хоч так відігралася за моє викрадення. А там ще побачимо як воно буде.