Розділ 2

Коли перестаєш вірити у дива, вони обов'язково з тобою трапляться. І ніхто не гарантує, що ті дива будуть дуже приємні. 

Коли кіт відкрив мені вихід, я спочатку кинулася туди, а потім перелякано позадкувала у халупку з забитими вікнами. 

– Т-тааам, тааам, – тикала пальцем, але латешку свою продовжувала тримати у руці. 

– Так, – важко зітхнув кіт. – Ми у закинутій крамничці на базарній вулиці, а там ходять дуже різні істоти та звісно ж маги й відьми.

– Хвостаті! Вухаті! Рогаті! Отой на Фантомаса схожий! А он же вилитий гоблін! – емоційно перераховувала я, піддивляючись в щілину у дверях. – А он диви!! Гном!! А там далі то хто? На півня схожий. 

– То фенікс, дурлига!! – зашипів кіт. – Він зараз просто в подвійній іпостасі. 

– Я в фентезі, – прошепотіла, сповзаючи на підлогу, а стаканчик свій все ще тримала, як оберіг якийсь, їй-богу. – Я влипла у справжнє фентезі. Ото ляпнула…

– Та що ти там торочиш собі під носа? Нема часу на сидіння!! Завтра вже останній пегас відлетить до академії й чекатимемо тоді наступної хвилі пробуджених!!

– Це ти що верзеш?! Ану, швиденько поверни мене у мій світ! – закричала на кота, хоч самій не вірилося в те, що зі мною відбувалося. 

Мейн-кун підлетів до мене й погрозливо зашипів, для чогось ще випускаючи напіврозорі кігті.

– Мій терпець увірвався. Ти зараз або чітко робиш те, що я кажу, і тоді точно залишишся живою й матимеш шанс повернутись додому. Або я лишаю тебе тут і ти й до вечора не доживеш. 

– А що зі мною станеться? – дурна цікавість. Спишемо її на шок. 

– З'їдять, – шикнув і ще й зубами клацнув. Ти диви який!

– Знайду собі заступника, – і звідки ще в такому стані та впертість взялася? Не люблю просто коли мною командують, тоді завжди вмикається це вроджене налаштування.

Кіт змінився просто на очах. Погрозлива морда раптом попливла й нижня губка затрусилася, а з величезних, таких засмучених котячих оченят витекло дві сльозинки. 

– Я більше не можууу, – рознився він. – Це нестерпно. Втратити свою хазяйку і не мати змоги покарати злочинцяяяя. Аааа за що мені така муууукааа!!

– Та все, не вий ти так, – звісно ж повелася на його маніпуляцію. А який в мене був вихід? Крім цього кота я тут нікого не знаю. А що як справді з'їдять?

То в нас у книжках пишуть, що перевертні, маги, дракони й інша чоловікоподібна цивілізація це сексі-мени, які тільки й чекають появи своєї єдиної й неповторної та ще й особливо пахучої потрапляночки. І бац – ти вже королева, тобі цілують пальці ніг та гарчать на кожного, хто не так у твій бік гляне. А тут може поки знайду того, для кого я не їжа, то вовчки покусають мене за мої симпатичні бочки. Бррр. 

– Гаразд. Кажи що там мені робити? Як зараз себе поводити?  

– Оце вже інша справа! – зрадів кіт. – Ходімо. Тут на таких як ти мало звертають увагу, а мене ніхто не бачить і не чує, крім тебе, звісно. 

Ми вийшли на широку, вимощену бруківкою вулицю. В далині було видно обриси гір, а самі будиночки здавались мені намальованими, до того все було дивне та яскраве, от справді казкове, ще й квіти всюди. Живі квіти, у прямому сенсі слова. Одні милі з губками бантиком, а другі зубами клацають…

Торгові крамниці межували з майстернями, та прилавками, де лежав різноманітний товар просто неба. 

Я ледь трималася на ногах і докладала шалених зусиль, щоб не жахатись від різних істот, яких я навіть у наших книжках не зустрічала. 

Але чим далі ми йшли, тим більше нам зустрічались звичайні, на перший погляд, люди. Одяг тільки їхній був як в історичних романах, а так хоч не лякали мене своєю сіро-буро-малиновою шкірою та причандалами усілякими… додатковими.

– Куди ми йдемо? І може мені треба переодягтись? – тихенько шепотіла до кота, косуючи на групку жіночок в елегантних сукенках та смикаючи себе за сорочку у клітинку. Під нею тільки біла маєчка, що й пупок не закриває, а на ногах джинси світлі та ще моє улюблене шкіряне взуття на платформі – калабатиноходи мої. 

– До знайомої моєї йдемо. Там і переодягнешся. Ти за це не переживай. Тут часто бувають потраплянці. І з вашого світу їх теж періодично засмоктує. Часто навіть випадково...

– Мене ти сюди засмоктав, – глянула з докором. 

– Про це не треба нікому знати. В нас буде своя легенда щодо тебе... Ой!! Зоя! Обережнооо!!!

Та які там обережно. Так уважно слухала того кота, що й не дивилася куди йду і налетіла на темну гору з золотими бляшками та вишивкою. Це те, що я встигла побачити до того, як вивернула свою багатостраждальну латешку на певно дорогий камзол. І до того, як ця гора підхопила мене та вберегла від падіння. 

– Пробачте, – пробурмотіла, підіймаючи погляд, – Ого який!

Оте захоплене “Ого який!” точно було зайвим і потім я ще не раз про нього шкодувала... Але ж як тут можна було зреагувати на ідеальний зразок фентезі-мена? Волосся темне, очі темні, риси обличчя ідеальні, погляд холодний, але то в них так завжди – всі красунчики фентезі мають холодний погляд, поки їм не починає підгоряти… Сонце собою мені закрив, та ще й так міцно притиснув, що я почула гуркіт його серця. А ще запах! Дідько! Та він дахозносно пахне! 

– Жити надоїло? Ти, відьмо, зовсім божевільна?! Приворот на мені випробовуєш?! – прогримів ідеальний зразок, стрімко падаючи в моїх очах з п'єдесталу фентезі-красенів. 

Гівнюк-звичайний, трошки, певно, породистий…