Глава 5. Аня

Адреса, яку Тимур написав на клаптику паперу, приводить мене до одного з тих будинків на Подолі, повз які я зазвичай проходила, затамувавши подих. Старовинна ліпнина, високі дубові двері та консьєрж у формі, який зустрів мене так, ніби чекав на візит англійської королеви.

Коли я повертаю ключ у замку і заходжу всередину, у мене перехоплює дихання. Це не просто квартира. Це втілення моїх мрій про ідеальне житло. Величезні вікна, крізь які видно маківки церков, світлі паркетні підлоги, мінімалістичні меблі та запах... дорогий запах дерева та свіжості.

Я проходжуся по кімнатах, торкаючись пальцями шовковистих стін. Тут навіть кухня виглядає так, ніби на ній має готувати шеф-кухар з зіркою Мішлен.

— Невже це тепер мій дім? — шепочу я сама собі, роздивляючись величезний акваріум у вітальні, де плавають яскраві екзотичні рибки.

Дзвінок у двері змушує мене здригнутися. На порозі стоїть жінка — елегантна, з такими ж розумними темними очима, як у Тимура, але з набагато теплішою посмішкою. Олена Аркадіївна.

— Анно? Добрий вечір! Я Олена, сестра вашого суворого боса, — вона простягає руку, і її рукостискання м'яке та впевнене. — Проходьте, не стійте на порозі. Як вам квартира? Попередні мешканці поїхали так раптово, що я навіть не встигла тут усе як слід перевірити.

— Вона... вона неймовірна, — щиро відповідаю я. — Але, Олено Аркадіївно, я хотіла запитати про ціну. Сума, яку назвав Тимур Аркадійович... вона занадто мала для такого житла. Ви впевнені, що не помилилися?

Олена на мить відводить погляд, поправляючи тонку золоту каблучку на пальці, а потім знову дивиться на мене з хитринкою.

— Ох, Анно, ви просто не уявляєте, яка це мука — шукати адекватних людей. Розумієте, у мене тут особлива умова. Бачите ці вазони? — вона вказує на розкішні орхідеї та величезний жасмин у кутку. — А акваріум? Рибки потребують спеціального корму і графіку. Попередні мешканці ледь не погубили мій улюблений фікус. Тому я зробила велику знижку. Мені головне, щоб тут був хтось відповідальний, хто дбатиме про моїх «підопічних». Тимур сказав, що на вас можна покластися як на себе.

Я відчуваю, як камінь падає з моїх плечей. Тепер усе логічно. Це не благодійність — це взаємовигідний обмін.

— Я обіцяю, що дбатиму про все як про своє, — кажу я, відчуваючи величезне полегшення.

Ми підписуємо договір на кухонному столі. Олена залишає мені ключі, дає кілька настанов щодо корму для рибок і йде, залишивши після себе шлейф дорогих парфумів та приємне відчуття захищеності.

Тієї ночі я вперше за довгий час сплю без сновидінь.

Минає чотири тижні. Моє життя нарешті входить у спокійне русло. Я звикаю до нової квартири, розмовляю з рибками вранці й намагаюся бути «ідеальною тінню» в офісі. Тимур Аркадійович поводиться підкреслено офіційно, і я вдячна йому за це. Ми майже не перетинаємося поза робочими питаннями.

Сьогодні вівторок. Ранок починається як зазвичай: душ, поливання квітів, легкий макіяж. Я застібаю ґудзики на своїй улюбленій блузі, збираючись на роботу. Потрібно ще встигнути перевірити звіт перед нарадою...

Раптом світ навколо мене хитається.

Різкий напад нудоти накочується так швидко, що я ледь встигаю вхопитися за край комода. У роті стає гірко, а в очах темніє. Я опускаюся на підлогу, відчуваючи, як холодна плитка в коридорі трохи протвережує.

— Це просто стрес, — шепочу я, намагаючись вгамувати шалене серцебиття. — Просто перевтома. Напевно, щось не те з’їла на вечерю...

Але всередині, десь на самому дні підсвідомості, зрадницьки спалахує холодна думка, від якої мороз іде по шкірі. Я згадую ту ніч. Згадую, що ми були не надто обережні. Згадую, що мій календар уже кілька днів мовчить.

— Ні, — я заперечно хитаю головою, хоча руки починають дрібно тремтіти. — Тільки не це. Тільки не зараз.

Нудота накочується з новою силою, і я розумію, що сьогодні мені доведеться запізнитися в офіс. Бо спочатку мені потрібно зайти в найближчу аптеку.