Розділ 17

Усю дорогу ми їхали мовчки. У салоні лунала приємна повільна музика, а я просто задумано дивилася у вікно. Згодом автомобіль зупинився неподалік від центру міста біля одного з дорогих ресторанів. Я насупилася, удивляючись в ці великі дерев’яні двері.

— Виходь! — сказав мені Гордій.

Я послухалася та вийшла з автомобіля, усе ще розглядаючи будівлю. Ніколи раніше не була в цьому ресторані, хоча чула про нього.

— То це таки побачення? — зацікавлено спитала я, глянувши на мого чоловіка, коли він зупинився біля мене. — Мені більше подобаються вечірні зустрічі, якщо чесно.

— На нас чекають, — відповів він. — Ходімо!

Гордій узяв мене за руку й потягнув до входу. Він відчинив двері та відійшов, пропускаючи мене вперед. Хостес усміхнулася нам і вже попрямувала в наш бік. Я розстібнула ґудзики на своєму тренчі, а Гордій допоміг мені його зняти. Ця його неочікувана турбота змусила мене зніяковіло усміхнутися.

Я озирнулася довкола, розглядаючи дорогий інтер’єр з білими стінами, оздобленими золотистими розписами. Гордій знову взяв мене за руку. Я краєм ока подивилася на нього, і помітила, що він теж зняв куртку. На ньому була тонка чорна водолазка, що вдало обтягувала його тіло, підкреслюючи м’язи. Я дозволила собі трохи замилуватися ним, доки він не повів мене до головної зали. Не дуже розуміла, навіщо ми сюди прийшли. Я швидко переглянула столики, намагаючись знайти знайомі обличчя.

— Це... Це що, Діна Забелло? — зупинившись, розгублено спитала я. — Он там!

Я махнула рукою до столика біля вікна. Руде волосся жінки виблискувало від яскравих променів сонця, а сама Діна мило усміхалася своєму чоловікові.

— Чудово! Отже, ти знайшла потрібний нам столик, — сказав Гордій.

— Щ-що?

Я розгублено зиркнула на нього та ще міцніше стиснула його руку. Він нахилився ближче до мене й похитав головою, наче питав, що відбувається.

— То це в нас з ними зустріч? — тихо спитала я.

— Валерій Забелло — мій спонсор на перегонах, — пояснив хлопець. — Через аварію в мене тепер нема автомобіля, і він зателефонував мені сьогодні та запропонував зустрітися, щоб обговорити це питання. Заодно сказав, що його дружина має для тебе якусь пропозицію.

— Щ-що?

Гордій закотив очі та знову подивився на мене.

— Поліно, ти глуха? — трохи роздратовано спитав він. — Що з тобою?

— Мені соромно, — тихо зізналася я. — Вони точно бачили ту бійку на виставці. Може, він хоче відмовитися від співпраці з тобою через мене?

— Перестань! Усі вже давно про це забули. — Гордій міцно стиснув мою руку, після чого потягнув мене до столика. — Негарно змушувати їх чекати на нас.

— Я н-не...

— Якщо ти не підеш, то я занесу тебе до того столика, Поліно!

Я видихнула і все ж здалася. Ми швидко попрямували до столика, а я з такою силою стискала долоню Гордія, що моя рука вже почала боліти. Довелося широко усміхнутися, коли Діна та її чоловік побачили нас. Хоч я дуже сильно нервувала, усе ж намагалася не показувати цього.

— Добрий день! — привіталася я, коли ми зупинилися біля них.

— Ох, нарешті! — Діна тепло усміхнулася мені.

Від цієї усмішки стало трохи легше. Гордій спробував забрати свою руку, але я чомусь усе ще міцно тримала її.

— Ти зараз переламаєш усі дрібні кісточки в моїй долоні, — прошепотів він мені на вухо.

— Вибач, — пробурмотіла, широко усміхаючись. — Трішки хвилююся.

Гордій іншою рукою відсунув стілець та кивнув, щоб я сіла.

— Сідай, люба! — нетерпляче сказав він.

— Дякую, коханий! — мовила я та все ж сіла на стілець, відпускаючи його руку.

Гордій опустився поруч. Таким чином ми сиділи напроти Діни та Валерія.

До нас підійшов офіціант та поклав перед нами меню. Хоч мені й хотілося їсти, я не бачила нічого на столі навпроти. Ні порожніх тарілок, ні алкоголю. Усього лише дві склянки води. Мабуть, вони вже встигли пообідати до нашого приходу. Не хотілося їсти наодинці перед ними, тому я теж замовила собі воду з лимоном.

— Учора не зміг бути присутнім на перегонах, — почав Валерій, — але бачив відео твого зіткнення з загорожею. Ти потім іще так ефектно виїхав на трасу та перетнув фінішну пряму. Ризиковано, але шоу вийшло яскравим.

— Якби не виїхав, то втратив би всі шанси на перемогу, — сказав Гордій. — Я повинен отримати цей кубок.

— Знаю. І ти отримаєш його. У тебе великий потенціал, а ще ти дуже наполегливий. Я це вже давно помітив. Думаю, що ми встигнемо придбати для тебе новий автомобіль до наступного заїду.

— Це було б чудово! — хлопець кивнув. — Оплачуємо як завжди? Сімдесят відсотків ви, а тридцять — я?

Офіціант поставив біля мене склянку з водою, і я потягнулася рукою  до неї, щоб зробити декілька ковтків.

— Ні! — Валерій похитав головою та усміхнувся. — Це буде мій подарунок на твій день народження.

Я закашлялася та ледь не виплюнула воду зі свого рота. Зовсім забула, що в Гордія день народження цього місяця. Але я навіть не знала, якого числа.

— Буде святкування? — поцікавилася Діна.

— Дідусь наполіг на святкуванні, тому так, — відповів Гордій, і я знову закашлялася. Він легко постукав долонею по моїй спині. — Поліна все організує та надішле вам запрошення.

— Звісно, — пробурмотіла я, мило усміхаючись. — Підготовка йде повним ходом!

— Ну що ж, тоді чекаємо! — Діна усміхнулася та подивилася на мене. — Якщо Поліна знову вирішить з кимось побитися, то це буде дуже цікаво.

— Ох, мені так соромно за той випадок! Вибачте.

— На тих виставках завжди страшенно нудно, а ти хоч трохи повеселила нас.

— Я зазвичай тримаю себе в руках, але тоді не змогла.

— Напевно, та дівчина добряче розізлила тебе.

Жінка засміялася, а я теж спробувала усміхнутися, як мені це вдавалося. Господи, як же соромно! Я ще нескоро відмиюся від тієї бійки, бо її завжди хтось згадає при мені.

— У мене наступного місяця презентація новітнього автомобіля з Японії, — заговорив Валерій, глянувши на Гордія. — Це надсучасна машина з мінімальною шкодою на довкілля. Ох, ці японці завжди вражають своїми винаходами.