Розділ 3

Я розуміла, що мені потрібно якнайшвидше потрапити додому, щоб усе розповісти татові. Не хотілося б, аби він думав про мене погано.

— Гордію! — закричала я, коли вибігла зі своєї кімнати. — Гордію!

Я почала швидко спускатися сходами, тримаючись за поручні. Мало не впала, але все ж втрималася. Одразу помітила хлопця, що сидів на стільці біля столу на кухні.

— Гордію! — знову крикнула я.

— Чого ти верещиш з самого ранку? — пробурмотів він. — У мене голова розколюється.

Хлопець приклав свої пальці до скронь та почав робити кругові рухи, заплющивши очі.

— Мені терміново потрібно додому! Зараз же відвези мене.

— Оце так! То ти тепер моя велика начальниця, що я повинен тебе слухатися?

— Я тепер твоя дружина! — голосно сказала я та підняла вверх свою праву руку, на якій красувалася обручка.

— Навіщо тобі додому? — уже спокійніше спитав Гордій. — Невже задумала втекти так швидко?

— Мені... Ем... Треба зібрати свої речі, — швидко мовила я перше, що спало на думку.

— Навіщо тобі речі, якщо у твоїй шафі їх дуже багато?

— А я не хочу ходити в одязі твоєї колишньої!

— Вона не носила його, Поліно.

— І що? Може, мені не подобається? У неї нема смаку. Ось! — я показала на коротку нічну сорочку, що була на мені. — Що це взагалі таке? Повний відстій. До того ж мені потрібна моя косметика, а ще б не завадила білизна.

— Гаразд! — Гордій закотив очі. — Потім заїдемо до тебе.

— Потім? — перепитала я. — Мені вже треба.

— Через годину має приїхати Микита. Якщо ти забула, то нам з тобою треба укласти договір.

— Він не може трохи почекати? Мені просто терміново треба додому.

— А ти не можеш трохи почекати?

— Ну, будь ласка! — пропищала я та ображено надула губи. — Мені дуже-дуже треба. Це не буде довго. Обіцяю!

— Як добре, що це тільки на три дні, — він невдоволено похитав головою. — Збирайся! Маєш п’ятнадцять хвилин.

— Що? — обурилася я. — Тобто ти даєш мені час, за який я повинна зібратися? Це виглядає як приниження. Я на таке не погоджувалася.

— Ти поки взагалі ні на що не погоджувалася. Договір ми ще не уклали, але все ж ти тепер моя дружина.

— Я рада, що ти пам’ятаєш про це. Сподіваюся, що не забудеш на майбутнє, хто я для тебе найближчих шість місяців.

— Не забуду, але все ж хочу попередити, що буде краще, якщо ти слухатимешся мене. Не завжди ж тобі командувати, Поліно. До речі, у тебе вже залишилося десять хвилин.

— Як же ти мене... — я замовкла, стиснувши руки в кулаки. — Бісиш!

— О, а я думав, що подобаюся тобі! — глузливим тоном сказав Гордій. — Ти щойно нещадно розбила моє серце.

— Шкода, що не твою голову, — я нахабно усміхнулася йому.

Та все ж усміхатися довелося недовго, адже в мене дійсно залишилося мало часу, щоб зібратися. Я спершу забігла у ванну, щоб привести себе до ладу, а тоді довго рилася в гардеробі цієї Діани. Важко було знайти щось звичайне серед цих усіх суконь та блузок.

Я одягнула бежеву спідницю та білу футболку. Спідниця ідеально підійшла мені за розміром, а футболка була трохи тісна в грудях. Та все ж я розуміла, що у мене нема часу на те, щоб шукати щось інше. Взуття теж було вдосталь, але тут наші розміри не збіглися. Я взяла босоніжки на низьких підборах. Вони були мені трохи завеликі, тому я тісніше затягнула ремінці. Швидко схопила свою сумочку і телефон та побігла на перший поверх.

— Ти спізнилася на десять хвилин, — сказав Гордій, коли побачив мене. — Наступного разу будь оперативнішою.

— Будь оперативнішою, — покривилася йому я і показала язика.

— Ти наче мала дитина. Не пригадую, щоб погоджувався бути нянькою.

— То, може, кинеш перегони й таки станеш нею? Я впевнена, що тебе приймуть нянькою в садочок. Принаймні шість місяців досвіду роботи точно буде.

— Ходімо вже, — буркнув він.

Гордій почав спускатися сходами до гаража. Я схвильовано йшла за ним у передчутті поїздки на тій крутій тачці, але хлопець чомусь підійшов до білого джипа. Могла б попросити у нього поїхати на Camaro, але довелося б довго вмовляти його. На це в мене зовсім не було часу. Гордій відчинив мені дверцята з пасажирського боку й кивнув, щоб я сіла всередину.

— Думала, що ми поїдемо на іншому автомобілі, — усе ж сказала я.

— Не цього разу, Поліно.

Я видихнула і повернула голову вбік красивого автомобіля багряного кольору. Мені так хотілося прокататися на ньому. Мою увагу привернули великі металеві двері, яких я не встигла вчора помітити.

— Що за тими дверима? — поцікавилася я.

— Це не твоя справа. Сідай уже!

— Там у тебе щось незаконне? Бо іншого пояснення такої секретності я не знаходжу.

— Не маю жодного бажання щось розповідати тобі, — трохи роздратовано сказав Гордій. — Сядь уже нарешті, Поліно! У мене й так голова розколюється.

— Може, випий пігулку? — запропонувала я та повільно сіла в авто.

— А може, ти вже нарешті стулиш свого рота? — він голосно зачинив дверцята біля мене.

Гордій обійшов автомобіль та сів за кермо. Я ж потягнулася до паска безпеки. Довго не могла розібратися, як саме його защепити. Хлопець роздратовано видихнув і сам защепив пасок. Ну що ж, дякую!

Ми виїхали з гаража, а тоді я сказала адресу будинку свого батька. Усю дорогу я мовчала, дивлячись у вікно. У голові було багато ідей та способів, як пояснити все батькові. Він повинен повірити мені, бо іншого виходу в мене просто не було.

Дорога зайняла тридцять хвилин. Автомобіль зупинився біля великого двоповерхового будинку мого тата. Я тут прожила все своє життя, і взагалі в мене були плани повернутися сюди через три дні.

— Зачекаю тебе на вулиці, — сказав Гордій і вийшов з авто.

Я трохи хвилювалася, але все ж зібралася з силами й теж вийшла на вулицю. Повільно попрямувала до воріт, а тоді зайшла на подвір’я. З кожним кроком хвилювання всередині наростало. Я просто не розуміла, чому так нервую. Наче ж нічого не сталося. Я всього лише втекла зі свого весілля без жодних пояснень та вийшла заміж за незнайомця. Напевно, у світі кожного дня трапляється така ситуація з кимось. Учора це сталося зі мною.