Розділ 2

Я нікого не знала на цьому весіллі, але широко усміхалася кожному, з ким у мене зустрічався погляд. За все святкування я випила лише один келих шампанського. Звісно, мені хотілося напитися з горя через моє розбите серце, але розуміла, що повинна тримати лице. Принаймні поки тут телекамери. Я вже не могла дочекатися, коли все закінчиться. Ноги ледве тримали мене, бо така була втомлена. Стопи страшенно пекли через незручні туфлі. Чим я взагалі думала, коли купувала їх на своє весілля? Хоча я й не здогадувалася, що мені доведеться бігти в них майже пів кілометра.

Під кінець Гордій повів мене до свого дідуся, щоб ми з ним попрощалися. Як я зрозуміла, дідусь — найважливіша людина в житті хлопця. Ну і його багатство, мабуть, не менш важливе. Я намагалася бути максимально милою. Мої дідусь та бабуся померли вже давно, тому я уявлення не мала, як правильно поводитися зі старшими людьми. Чоловік, здається, був задоволений цим весіллям.

Потім ми попрямували до виходу. Гордій просто-таки тягнув мене до білого лімузина, поки я ледве пленталася за ним. Мені страшенно хотілося спати. Він відчинив задні дверцята автомобіля та кивнув, щоб я сіла всередину.

— Допоможи мені! — сказала я, намагаючись затягнути шлейф сукні в авто.

Гордій трохи невдоволено глянув на мене, але все ж допоміг. Треба буде навчити його, як правильно поводитися з дівчиною, бо оці його зарозумілі погляди мене дратують.

Він сів поруч зі мною та зачинив дверцята лімузина. Я не бачила водія через загородку. Цікаво, навіщо вона? Невже Гордій приховує своє життя навіть від звичайнісінького водія? Я помітила, що хлопець натиснув якусь кнопку на ручці дверей, а тоді автомобіль завівся. Мабуть, це якийсь елітний лімузин. Та й він дещо відрізнявся від звичайних.

— Отже, це все для того, щоб стати єдиним спадкоємцем дідуся? — поцікавилася я, глянувши на хлопця.

— Мінімум шість місяців подружнього життя — це головна умова, яку він мені дав, — відповів Гордій.

— А якщо він помре до цього часу? — спитала я насупившись. Хлопець кинув на мене різкий погляд. — Він же старий.

— Це не означає, що ти маєш право вже ховати його! — роздратовано сказав хлопець. — І повір, мій дідусь такий, що ще тебе переживе.

— Він що, планує жити ще мінімум сімдесят вісім років?

Гордій дивно подивився на мене.

— Що? — буркнув він. — Тобі скільки?

— Двадцять два, — відповіла я.

— І ти плануєш жити до ста років? — спитав Гордій, піднявши одну брову.

— Як мінімум, — сказала я. — Може, сто два? Не знаю. Це вже як вийде, але мені б хотілося прожити довге життя.

— Тобі ж лише двадцять два. Звідки такі думки?

— Ну, мені подобається життя. Так, не завжди все прекрасно і чудово, як би хотілося, але це просто моменти. Потім стає краще — ти продовжуєш насолоджуватися своїм життям. А тобі скільки?

— Двадцять дев’ять, — відповів він. — Буде наступного місяця.

— М-м-м-м, — протягнула я усміхнувшись. — Планував відсвяткувати день народження під час медового місяця?

— У нас не мало б бути медового місяця.

— Чому? Відіграти таке пишне весілля, щоб потім скромно сидіти вдома? Це дуже нудно.

— У мене за тиждень до дня народження перший етап чемпіонату, тому я повинен готуватися.

— Я так і не зрозуміла, чим ти займаєшся, — сказала я та уважно подивилася на нього. — Спробую вгадати. Ти плавець!

— З чого ти це взяла? — спитав Гордій насупившись.

— Ну, у тебе плечі широкі, — пояснила я та знизала плечима. — Гаразд. Тоді ти футболіст?

— Надто вузько мислиш.

— Ем, боксер?

— Які ще варіанти?

— Так, ти таки не схожий на боксера. Бракує м’язів.

— А ти в курсі, що боксери є у різній ваговій категорії? — Гордій прискіпливо подивився на мене. — Чи ти думаєш, що боксом займаються лише накачані чоловіки?

— Не цікавлюся таким, — буркнула я та закотила очі. — Ідемо далі. Може, тенісист?

— Ні.

— Волейболіст? Але тобі трохи зросту бракує.

— Ага. І саме через це я не став волейболістом.

— Серйозно?

— Це був жарт.

— Погано в тебе з жартами, Гордюша.

— Вибач? — Гордій скривився. — Як ти мене назвала?

— Гордюша, — повторила я. — А в чому проблема? У тебе таке дивне ім’я, що скорочених форм нема. Як мені тоді тебе називати?

— Гордій! — роздратовано буркнув хлопець. — І все.

— Може, Гордій Теодорович ще? — фиркнула я.

— Якщо захочу, то будеш і так називати.

— Ніколи! Ти, мабуть, сподівався отримати покірну дружину. Тобі не пощастило, любий! Але ти не засмучуйся, адже це всього лише на шість місяців.

— Шість довбаних місяців, — різко сказав він та заплющив очі. Гордій похитав головою, а тоді видихнув. — Де Антон знайшов тебе?

— На дорозі, — просто відповіла я.

— Що ти робила на дорозі у весільній сукні?

— У мене сьогодні мало бути весілля, але я втекла з нього. Дорогою мене підібрав Антон і запропонував фіктивно вийти за тебе. Я й погодилася.

— Чому втекла зі свого весілля? — поцікавився Гордій.

Я пильно подивилася на нього. Його, здається, справді цікавила ця ситуація.

— Дізналася, що весь цей час наречений використовував мене, щоб підібратися до мого батька та отримати його бізнес, — відповіла я.

Не хотілося зізнаватися, що Ігор ще й зраджував мені з моєю найкращою подругою, тому я просто вирішила змовчати. Гордію не обов’язково знати, що я настільки жалюгідна.

— А твоя наречена куди втекла? — спитала я. — І чому?

— Я й сам не знаю, — задумано відповів він. — Вона просто не прийшла на наше весілля.

— Ось так просто?

— Ага.

Я зрозуміла, що Гордій так само захотів змовчати. Це було дуже помітно за його зосередженим виразом обличчя. Та й мені якось байдуже на це. І так відомо, що дівчина кинула його. Мабуть, не хотіла терпіти такої тяжкої долі, як життя з ним. А я ж то погодилася...