Вступ

         Я влипла, як ніколи в житті. Маю тепер відповідальність на найближчі вісімнадцять років, хоч сама у батьків довше на шиї, навіть зараз допомагають, а все тому, що випускниці юридичного немає коли працювати. За те залетіти є коли…

Тепер стою на порозі в майбутнього татуся, хочу сповістити його. Впевнена, він не зрадіє та приховувати сенсу немає, а на аборт я не піду. 

Проте почну цю історію з самого початку. А це, так би мовити, екскурс до того як все почалося.

*****

          Не можу повірити, що моя мрія здійснилася. Ось стою перед червоною будівлею, про яку мріяла щонайменше з сьомого класу, коли їздила до столиці. Це  над’яскравий спогад з тої екскурсії, хоча приїздили ми до зоопарку. Тоді я, тринадцятирічна мала, уявлення не мала, що то навчально-науковий інститут права, просто свіжопофарбований фасад манив моє око. Я навіть відстала від групи. Згодом, усвідомила, що це прекрасний варіант. В мене завжди було загострене почуття справедливості, принаймні так здавалося. А ще дуже хотілося покинути провінційне містечко, яке було затісним для мене. Хоча Бровари люблю усім серцем, як люблять рідну людину. Не за щось, а всупереч. 

         В старших класах, я познайомилась зі своїм хлопцем — Юрою. Якось прийшла в компанію знайомого, точніше маминого похресника і там був він, моє перше кохання. Хлопець теж мав плани на юрфак, хотів стати дипломатом, так слово за слово, усмішка за усмішкою, побачення за побаченням і ми почали зустрічатись. Юра був типовим зірковим хлопчиком, мав гарні оцінки, грав у шкільній команді з волейболу, вигравав олімпіади з іноземної. Мами ставили у приклад своїм синам, бажали бачити поруч зі своїми доньками. Його обожнювали усі дівчата нашого невеликого містечка, можливо я перебільшую, та все ж обрав він мене. Й не те щоб я була страшком, ні. Але маю досить типову зовнішність, невисокого зросту, худорлява, без значних округлостей. Така собі Катерина: чорні брови, карі очі. Не "міс — Бровари", але нічого така. 

І от ми разом у цій величній будівлі від якої дух спирає, а колінця дрижать мов навіжені. І все як я собі уявляла, з першої пари «забудьте, що вас вчили в школі» від старенького діда, у твідовому піджаку. В нього ми пітніли всі роки, бо він «основа з основ», як сам про себе говорив. Там і познайомилися зі Святославом, рудоволосим гультяєм з веселою вдачею, його в житті мало що могло засмутити. А ще з Марічкою, вона стала мені найкращою подругою, моєю підтримкою в усіх ситуаціях. Згодом до нашої компанії приєднався Родіон, який навчається на механіко-математичному факультеті та його дівчина Ліза.

У вільний час ми часто зависаємо в пабі під назвою «Гидке каченя». Популярне місце серед студентів, де в асортименті лише пиво й закуски до нього. Маємо «свій столик» за яким тусуємось, він знаходиться в глибині головної зали, за дерев'яною перегородкою. Атмосфера закладу в принципі досить інтимна та ця перегородка усамітнює нас повністю. Ми вже давно як одна родина, ділимось усім і приймаємо кожного таким як є.

      Марійка, наприклад, навчається на юридичному, тому що так схотіли батьки. Її матір депутат кількох скликань, а батько веде свій напівлегальний бізнес. Коли ми навчалися на другому курсі, його заарештували. І всі ми знали за що, та ніхто не говорив про це в голос, просто підтримували подругу, а згодом його випустили за недостатньою кількістю доказів. Вона зовсім не схожа на майбутнього юриста, творча особистість, якій би модельєром чи ювеліром бути. Дуже вже вона полюбляє гарні речі. Й сама насправді красуня, з яких картини пишуть. Біляве волосся по плечі, тонка талія та великі цицьки.  Свят часто жартує з приводу останнього, а потім вона награно дає йому копняків. І це вже переросло в ритуал, без якого не обходиться жодна зустріч. 

Що до нього, то першою моєю думкою було «це ж треба мати такі блискучі руді кучерики, мов у якогось Купідона». І як виявилась мала рацію, стріли амура він пускав вправно кожен раз у ціль, щоправда, взаємності дівчата ніколи не отримували. Одна ніч, це його максимум. До кінця першого курсу про це знав увесь університет та подіяти із цією невдачею нічого не могли, летіли мов метелики на вогнище. І кожна була рада хоча б цій увазі, хоч згорала. Воно й не дивно, за шкільний час, Свят професійно займався плаванням. Його фігурі могли б позаздрити грецькі статуї, аби вміли заздрити чи відчувати бодай щось, навіть Юра поруч виглядав недогодованим хлопчам. А чи відчував Свят хоч що до тих дівчат, не знаю та нещасним не виглядав. 

           Родіон дуже відрізнявся від інших чоловіків в компанії, як і від багатьох моїх знайомих. Спортивною фігурою похизуватись не міг, хоч вищий від інших мав досить худорляву статуру та зігнуті плечі. Проте мав гострий розум та блискавичну пам'ять. Запам‘ятовував буквально все, через що його мов диктофон перепитували, коли відбувалася суперечка. Здається він навіть вів рахунок нескінченних пасій Свята, якщо це взагалі можливо. А от сам був лише з Лізою, вони як і ми з Юрком, зустрічались ще зі школи. На четвертому курсі встигли навіть тихенько розписатись, пишного весіля не було та ми влаштували невеличке святкування з тортом та фуршетом. Лише на нашу імпровізовану родину. 

Як усе пішло шкереберть, дізнаєтесь згодом.

***
 

      Сьогодні особливо сірий день. На вулиці літо, а погода мов середина листопада. Не пам'ятаю такого за все життя. Я ще у квітні спакувала та відвезла теплі речі додому, в Бровари. А мама віддала мені новесенькі сукенки, спідниці та маєчки. Вона у мене має власний магазинчик в місті. Ну ще кілька років тому, це була точка на базарі та після мого переїзду до столиці, я змусила маму зробити ребрендинг. Завела сторінку в інстаграмі, гарно сфотографувала речі на Марійці та почала вести сторінку соціальної мережі. Спершу клієнтів було небагато, переважно знайомі з універу та подруги Лізи яким вона розповідала про класні речі по доступній ціні. А тоді я замовила рекламу в блогера, зуміла налаштувати таргет і понеслося. Вже за пів року, мама орендувала площу в торговельному центрі та відкрила шоурум, бо онлайн їй було замало. Вона з тих людей, що мусять на роботу йти і відбувати принаймні шість годин, інакше то вже не робота.

        А зараз чекаю на Марійку, яка пообіцяла привезти джинси та теплу кофту. Адже попереду ще один іспит, а я на вулицю носа не можу висунути. Навіть в гуртожитку так холодно й сиро, довелося нап'ясти халат своєї сусідки, що вже поїхала додому. Звичайно, спершу запитавши дозвіл смс-кою. Тож таке блакитне й пухнасте незрозуміло що у білі серця, гріло моє тіло. 

Живу в гуртожитку з першого курсу, хоча й планувала винаймати квартиру разом з Юрою. Але він на відріз відмовився, мовляв, економить гроші. Хоч ми не з бідних родин, мої батьки давно займалися закупами: мама речей, тато фруктів та овочів. А батько хлопця мав декілька СТО в Броварах та по трасі у бік Білої Церкви. Його заощадливості не розуміла, проте поважала й жодним чином не висловлювала незадоволень. Тихенько, про себе, будувала плани на майбутнє. Наша особиста квартира точне чекає на нас десь в районі Оболоні, поруч з «Наталкою». 

       Стук у двері відірвав мене від перечитування конспектів з інтелектуальної власності. Саме такий блок магістратури я обрала для себе, захист чужих розумових надбань. Свят теж, тому завтра в нас обох іспит. Тоді як Марійка та Юра вже розпрощалися з сесією. Подруга обрала факультет «Теорії та філософії права» що хоч якось відділяло її від усієї суворості юриспруденції, а мій хлопець «Конституційне право», посунувши дипломатію у бік.

— Ти зайнята? — у дверях з'явилася темна чуприна коханого, а згодом і увесь він. 

— Ні, проходь. — зняла цей недолугий халат, хоч шкіра швидко вкрилася сиротами, та не хотіла дурнувато виглядати перед ним в цій одежині.

— Я хочу поговорити. — присів на ліжко, поправляючи темно-сині джинси, взяв мене за руки. — Христино, ти така хороша дівчина.

Серце пришвидшилось, гепаючи швидкими ударами по вухах, долоні вмить спітніли. Невже він робить пропозицію? Я звичайно уявляла все інакше, більш романтично. Десь мінімум в ресторані, але краще в подорожі, наприклад у Рим. Та за останні роки хлопець став прозаїком, а я рада що хоча б стягла те дурнувате блакитне непорозуміння, нехай в атласній маєчці було дуже холодно. Я готова відповісти «так», адже головне ж людина, що робить пропозицію. Тим паче чекала цього ледь не з першого курсу, а після одруження друзі й поготів, гуглила весільні сукні та банкетні зали столиці.

— Ми маємо розійтись. — угріло мене в потилицю так, що з очей полетіли іскри. — Справа не в тобі, просто наші стосунки вимотались, ми вже давно просто друзі один одному…

Далі слів не чула, намагалася переварити початок сказаного. Цікаво, він так само думав учора, коли вліз до мене в кімнату по пожежній драбині, а тоді ми годину займалися сексом?! Запитання не стала озвучувати в голос, принижуватись теж. Ковтнула клубок образи та абсолютного неприйняття, змирюся згодом, зараз потрібно триматись достойно.

— Я тебе зрозуміла.

Повернулася до конспектів повністю ігноруючи хлопця. Хоча хотілось ридати й кидатись предметами. В принципі що я і зробила, коли слід від нього охолов. Ледь не попала коробкою спогадів, в Марійку. Я там зберігала усі важливі для мене дрібниці ще зі школи: фантики від жуйок «Кохання – це…», які він дарував, висушена голівка першої подарованої троянди, пачка з під першого презервативу. Він в усьому був першим, навіть в тому, що покинув.