Розділ 12. Знахарка каже правду

Після бійки Віктора-Мілу відвели до старої хижі на околиці. Там жила знахарка — сива, з гострим поглядом і руками, що пахли сушеними травами. Вона одразу ж поклала його на ліжник, промовляючи:

— Дитинко, не метушись. Зараз усе подивимось.

«Дитинко? Господи, я ж студент третього курсу, я диплом писати маю, а не народжувати!..»

Знахарка поклала долоню на живіт. Закрила очі. Мовчала довго, а потім усміхнулася так, що Віктора кинуло в піт.

— Ну що ж, усе ясно. У тобі нове життя.

— Яке ще життя?! — Віктор підскочив так, що мало не впав із ліжника. — Та це неможливо! Я… я…

— Тихо, — перебила бабуся. — Не сперечайся з природою. Ти матір’ю станеш.

«Все. Готово. Вітя, твоя кар’єра ловеласа закінчилася офіційно. Тепер ти переходиш у категорію “Мама року”. Чудово. Просто чудово.»

Знахарка вийшла покликати Радима. Той увірвався в хижу, схилився до Міли й узяв її за руку.

— Це правда? — його очі світилися дивним сумішшю страху і щастя.

— Ні! — Віктор різко мотнув головою. — Тобто… так. Тобто… я не знаю!

Радим підхопив його на руки так, ніби він був не студент-археолог у чужому тілі, а найдорожчий скарб.

— Я захищатиму вас обох.

«Обох?! Чудово! Я тепер уже не тільки я, а ще й маленька копія когось усередині мене! А я ж навіть анатомію жіночого тіла нормально не здавав на першому курсі…»

Тим часом новина миттю розлетілася поселенням. Жінки почали носити Мілі відвари, чоловіки вітали Радима, а Ждан… Ждан виглядав так, ніби йому щойно вибили землю з-під ніг.

— Це ще не кінець, — прошепотів він, зустрівшись із Віктором поглядом. — Побачимо, чи ти справді його, коли все стане важчим.

Віктор схопився за голову.

«Боже, я хотів просто відкопати уламок глечика… а тепер у мене: новий паспорт (жіночий), новий статус (майже мама) і два мужики, які готові зламати один одному носи за мою честь. Чи можна якось обміняти цю практику на курси дистанційно?»