Розділ 11. Битва за Мілу

День почався тихо, але закінчитися спокійно йому не судилося. На майдані зібралися майже всі: Ждан вирішив «офіційно» освідчитись Мілі. Він вийшов наперед і заявив:

— У нашому селищі є дівчина, яка запала мені в серце. Я хочу, щоб усі знали: я маю намір добиватися її руки.

Віктор-Міла мало не подавився власним диханням. «НІ! Ні, ні, ні! Я не підписувався на це! Я ж просто студент на практиці, а не приз у конкурсі женихів!»

І, звісно ж, Радим не витримав.

— Ти що, здурів? — його голос пролунав так, що ворон на дереві злякано злетів. — Вона моя!

Жінки захихотіли, чоловіки загомоніли, а діти закричали:

— Бийся! Бийся!

І вони побилися. Справжня чоловіча бійка: кулаки, пил, крики, підбурювання натовпу. Ждан намагався показати, що він сильніший, Радим — що він не віддасть свою «кохану».

А Віктор тим часом стояв збоку і з жахом усвідомлював, що в животі відбувається щось дивне: легке поколювання, ніби метелики б’ються крилами.

«О ні… Це що, воно? Це вже воно?!»

— Зупиніться! — закричав він так, що навіть чоловіки на мить завмерли. — Я… мені зле!

Усі обернулися. Віктор схопився за живіт і побілів. Радим миттю кинув Ждана і підбіг до нього.

— Міло! Що з тобою?

— Я… я не знаю… — пробелькотів він, ледь не плачучи. «Господи, це ж абсурд. Я, Віктор Коваль, студент-ловелас, зараз виглядаю як вагітна дівчина, яку двоє чоловіків ділять, ніби я останній шмат пирога!»

Ждан теж підійшов, але Радим відштовхнув його.

— Тримайся від неї подалі.

— Ти думаєш, тільки ти можеш її захищати? — огризнувся Ждан.

— Я не думаю. Я знаю.

А Віктор сидів на лавці, тримаючись за голову й живіт водночас.

«Що далі? Хрестини? Весільний рушник? Чи може, одразу табличка: “Віктор, 22 роки. Археолог. Знайдений у минулому, використаний як інкубатор. RIP мужність.”»

І найгірше було те, що десь у глибині душі він відчував: усе серйозно. І Радим, і Ждан готові битися за нього до останнього.